Стус В. Зимові дерева

Розділ створено за підтримки Міжнародного Фонду "Відродження"

 

Розмір: 214.8 Kb

Матеріал надано користувачем: (Hell`ga)

Опис


Рік і місце видання: Брюссель, 1970.

«Зимові дерева» постають своєрідним звітом про п’ятирічний шлях рознапрямкованих пошуків, пройдений після «Круговерті», мініатюрною енциклопедією випробуваних і, зауважмо, згодом знехтуваних способів побудови образу, інтонаційних і версифікаційних практик. Подальші творчі вершини поета, зокрема, його «Час творчості» й «Палімпсести», дещо заважають сьогоднішньому сприйняттю оцінити «Зимові дерева» належним чином. А проте, ця книга поезій по-своєму унікальна, навіть на різнобарвному і багатостильовому тлі Ренесансу 1960-х. Її свіжість і неординарність особливо впадала у вічі дослідникам сучасної української літератури за «залізною завісою», які саме завдяки відстороненості мали змогу бачити об’єктивніше, формулювати висновки вільніше, без упередженості й заанґажованості в біжучі культурно-політичні реалії. Саме тому, скажімо, авторку передмови до нелегального брюссельського видання «Зимових дерев» (1970) Аріядну Шум приваблюють ті мотиви й формальні аспекти Стусової поезії, які залишалися непоміченими або недооціненими навіть у колі близьких його друзів: «Василь Стус - це людина високої освіти і великої культури, тож його знання виявляється і в багатстві тематики, глибині філософічних міркувань і незвичайній різноманітності лексики та фразеології. В самій версифікації в Стуса теж існує різноманітність. Діяпазон його лірики йде від спроб італійського сонета, через народньо-пісенні строфічно побудовані вірші до найбільш сміливого верлібра. Стусова лірика в більшості коротка, мало в ній нахилу до епічної розповіді, частіше трапляється щось в роді «спомину», листа, чи щоденника. У римуванні поет рідко коли користується традиційною системою, яку затримує у віршах народньопісенного характеру. Частіше він риму або цілком уникає, або теж шукає нових і цікавих пов’язань, включно до внутрішньої рими, яка часто є основною в інструментації його вірша. Проте не інструментація, не ритм і не рима є найцікавішими в Стуса, а його образність вислову, яка, у пов’язанні з дуже своєрідним світосприйманням, дає нам стиль оригінального поета-імажиніста з певною закраскою сюрреалістичної композиції».

Якраз остання фраза наведеної цитати є напрочуд чіткою і влучною дефініцією тогочасної стилістичної спрямованості пошуків поета. Далекий від прямого ототожнення з тією чи іншою літературною течією, Стус, однак, цілком притомно добирає властивий саме для цієї збірки інструментарій - дошкульну іронію й самоіронію («- А скажи - Модільяні був ідіот?..»), їдкий сарказм («Розмова», «Балухаті мистецтвознавці!», «Який це час?»), рясно розсипаючи напівзрозумілі або й зовсім незрозумілі тепер натяки-шпильки, скеровані проти комуністичної системи та породжуваного нею світогляду совєтської буржуазії. Поет грається численними ліричними героями, міняє маски й стилі, але поруч із усім цим неможливо не помітити іншого, значно поважнішого й стриманішого пласту тем, настроїв, мотивів, у якому зникають легковажність іронії та багатоголосся прибраних подоб, поступаючись місцем одному голосові й одному ликові, котрий згодом асоціюватиметься в читачів винятково з постаттю Василя Стуса. Це ціла низка майже бездоганних віршів, пронизаних ностальгією за Україною - не за тією, радянською і соціалістичною, котру щодня видно з вікна, а за тією, якою вона мала би бути:

Нам шлях прослався вгору -

не вбік, не вниз, а - ввись.

Ми, добротою хорі,

до неба возмоглись,

там наша Україна, 

котра не знає ґрат, 

а притиску, а кпини, 

а помсти - й востократ.

(«Отак і вікувати...).

Майже всі ці вірші, засновані на трагічно-романтичному світосприйманні, тематично продовжують традиційну шевченківську лінію. Однак особлива емоційна насиченість і характерний образний стрій поезій цього ряду («Не можу я без посмішки Івана...», «Звіром вити, горілку пити...», «Даждь нам, Боже, днесь...», «Сто років, як сконала Січ...», «Глухо сосни скриплять на світанні...» та інші) примушують уважніше придивитися до них. Перше, що впадає до ока, - це одночасна присутність двох взаємовиключних Україн. Одна з них - уже згадана ідеальна країна, «котра не знає ґрат». Вона розташована ніде (в небі, в далекому минулому або майбутньому, деінде, тільки не тут-і-тепер), що для Стуса анітрохи не применшує статусу її реальності. Друга Україна - проклятий край, вітчизна бояіузів і убивць («Не можу я без посмішки Івана...»). Одну з них поет палко любить, другу не менш палко ненавидить, однак весь трагічний парадокс даної антиномії полягає в тому, що насправді це - одна й та сама країна. Маємо тут класичний зразок романтичної апорії, опертої на конфлікті між ідеалом і дійсністю, конфлікті, що розпанахує первісно цілісний світ на два непримиренні табори. Білий світ, як сказано в іншому вірші, «він тільки майже і світ, і білий» («Цупких не роздереш обійм...»). Одна з Україн цілковито неприйнятна, друга існує тільки в поетичній ноосфері, відтак, Стус із його небуденними здібностями до самозаглиблення й самоаналізу розуміє, що через амбівалентне сприйняття єдиного феномена він опиняється в таємничому, важко окреслюваному регіоні майже-буття, де відсутній не тільки будь-який, прийнятний там, чи неприйнятний геополітичний простір, але й час. Гносеологію заступає феноменологія, підказуючи, що в цьому майже-бутті й межисвіті неможливе становлення («Мені здалося - я живу завжди...»), а життя тотожне смерті (і навпаки) («Живі - у домовині. Мертві - ні...»).

Отака атопічність поетового «я» плідна численними наслідками. Якщо моя Україна є можливою тільки в снах, мріях або поетичних текстах (т. зв. «літературна Україна»), тоді неможлива, але занадто дійсна Україна комуністичного повсякдення компенсаторним відрухом оголошується так само відносною й віртуальною, як моя мрія. Завдяки цьому звільняється місце для іронічного, саркастичного, зневажливого ставлення до неї. Як слушно зауважив Іван Дзюба, «наш поет причетний до великої світової традиції романтичної іронії, яка «уконституювалася» ще в часи Й.Ґ.Фіхте і Фр.Шлегеля й відтоді є універсальним способом естетичної оцінки суперечностей дійсности та естетичного вивищення над антагонізмом «безумовного» й «зумовленого». Романтична іронія у Василя Стуса ще не стала предметом дослідження, тоді як вона заслуговує на першорядну увагу, зокрема й тому, що історично завжди виникала як реакція на трагічні розчарування у світорятувальних ідеалах теоретизуючого розуму або суспільно-політичних рухів і концепцій (від Великої французької революції до грандіозного комуністичного проекту)». Відповідно, комуністична атрибутика з усіма її марксами, піонерами й головним філософським питанням втрачає непідважуваний ідеологічний фундамент остаточної правди про реальність і починає перекидатися через голову:

я недвозначно вирішую 

головне філософське питання: 

спочатку була матерія, 

а потім...

Що потім? - ви ж не питатимете!

А потім була свідомість 

балухатих мистецтвознавців, 

а потім були кітелі, 

діагоналеві галіфе, 

одне слово - матерія вічна 

тільки з діагоналлю.

Більше ніж Марксові 

я вірю в ваші чоботи хромові.

То який же я в біса неблагонадійний?

(«Балухаті мистецтвознавці...»)

Іншим важливим аспектом перебування в просторі й часі без властивостей стає розуміння неможливості залишатися в такому стані назавжди або навіть надовше. Поетові безсоння («Безсонної ночі», «Вийду в ніч. Під соснами пройду...», «Учора, як між сосон догоряв...»), напади нелюдської самотності й відриненості від самого себе («Костомаров у Саратові», «Останній лист Довженка», «Біля гірського вогнища» тощо) мають припинитися, внутрішній конфлікт між ідеалом та дійсністю, нестерпний у своїй засадничій нерозв’язності, має бути подоланий або знятий, пасивне перетерплювання без часу і довколишнього абсурду мусять змінитися чином. Позаяк абсурдна дійсність «держави смерті» не може бути подолана раціональними зусиллями, через збройну боротьбу, припустимо, або там чесні демократичні вибори тощо, тоді залишається єдиний доступний спосіб усунути її, заодно позбувшись муки нерозв’язного морального конфлікту між тим, що є, і тим, що мало би бути. Спосіб цей так само ірраціональний, як і довколишній межисвіт, але саме тому він повинен виявитися дієвим. Ім’я йому - жертвоприносини. Йдеться, ясна річ, не про фізичне самоспалення (хоч у ті роки знаходились люди, які вдавалися і до самоспалення), а про офірування власної фізичної свободи, разом із найважливішими для поодинокої людини вартостями - родиною, друзями, здоров’ям, улюбленими книгами, врешті, реалізацією власної творчості. Здатність принести себе в жертву, чин на позір повністю пасивний, як і непротивлення злу насильством, обертається вибухом небаченої могутності, вулканічним виверженням енергії, яка засновує хоч нові держави, хоч нові релігії («Костомаров у Саратові»).

«Зимові дерева», перша не самвидавна (і самвидавна також!) книжка Стуса, виявилась нещасливою для поета Нечисленні примірники її, котрим поталанило проникнути в Україну, не могли вплинути на громадську думку або створити авторові реноме. Радше навпаки: сам факт нелегальної публікації за кордоном, завдяки підтримці української діаспори, виявився для індоктринованих співгромадян Стуса чимось на зразок зради. Не слід забувати, що для багатьох ровесників Стуса, кмітливіших за нього «на торзі життьовім», закордонні добродії-видавці були насамперед запеклими класовими ворогами: «Так, українські буржуазні націоналісти, одні з яких після перемоги соціалістичної революції, а інші - під час переможного наступу Радянської Армії проти гітлерівських полчищ повтікали, боячись справедливої розплати, за кордон і, окопавшись у США, Англії, ФРН, Канаді, Франції та в інших місцях, виливають звідти свою жовту злість на соціалістичні завоювання радянського народу, грандіозні досягнення Радянської України в економіці, науці, літературі й мистецтві, - хто вони такі, ці «критики» й «спростовувані» комунізму, ці «патріоти», «вболівальники» за розквіт української культури, ці «вільні», «незаангажовані лицарі пера»?.. Брудне перо це тримають здебільшого недобитки з бандитських УПА, ОУН, колишні бандерівці, гестапівці й поліцаї, запроданці, на яких лежить невитравне тавро співробітництва з фашистськими головорізами, нинішні платні агенти розвідок капіталістичних країн». Нічого дивного, отже, що рецензія для слідства, написана Арсеном Каспруком, використовувала аналогічну риторику: «У збірці є ряд віршів явно антигромадського, антирадянського спрямування. Життя в Радянській Україні він змальовує як «право - надриватися в ярмі», як життя в «проклятому краю, вітчизні боягузів і убивць»... Також пройняті ненавистю до радянської дійсності вірші «Звіром вити, горілку пити - і не чаркою, поставцем...» [далі йде перелік цих радяноненависницьких віршів. - К. М]. Із згаданих віршів В.Стуса радянське життя постає як добровільний допр, де живуть і діють «неохайний вчитель етики», «вчорашній христопродавець», «переживший п’яниця», «альфонс», «дочка асенізатора» тощо. Бридкішої гидоти, жахливішої зненависті не міг би придумати найвинахідливіший упереджений проти нашої дійсності фантазер! А В.Стус жив, вчився, виховувався, працював серед радянських людей. Звідки стільки жовчі, стільки зненависті взялося у цього, з дозволу сказати, «поета»? Не треба доводити, що книжка В.Стуса шкідлива всім своїм ідейним спрямуванням, всією своєю суттю. Нормальна, неупереджена людина прочитати її може лише з обридженням, із зневагою до «поета», що так паплюжить свою землю і свій народ». Тож до списку «злочинів» поета КГБ додало і «Зимові дерева», і статтю «Феномен доби», і публіцистичні листи, ба навіть чернетки незакінчених творів. Перед комуністичним режимом Стус був винним у тому, що він узагалі був - отакий.

Костянтин Москалець

Файли


1252172217_46.jpg jpg (11.9 Kb)

Зимові дерева.txt txt (202.9 Kb)

Подібні твори


Коментарі