Гуцульщина. Перша і друга частини

Розділ створено за підтримки Міжнародного Фонду "Відродження"

 

Розмір: 13.2 Mb

Матеріал надано користувачем: (Schleiermacher)

Опис


Шухевич В. Гуцульщина. Перша часть. – Львів: Наукове товариство ім.Шевченка, 1889.

Шухевич В. Гуцульщина. Друга часть. – Львів: Наукове товариство ім.Шевченка, 1901.

Шухевич В. Гуцульщина. Перша і друга частини. Репринтне видання. – Верховина: Гуцульщина, 1997.- 352 с.

 

Перший том „Гуцульщини", який редагував І.Франко за рекомендацією О.Колесси, був опублікований накладом Наукового товариства імені Шевченка під назвою „Матеріали до українсько-руської етнології". Виданнє етнографічної комісії' за редакцією Ф.Вовка, т.ІІ. Гуцульщина. — Львів. — 1899. Складається том з восьми розділів: фізіографічний, етнологічний, статистичний огляди, гуцульське село, осередок, ноша, церква, харч.

Перший розділ — це фізико-географічна і геологічна характеристика Галицької частини Гуцульщини: ріки, озера, клімат, рослинний і тваринний світ, корисні копалини.

В розділі „Огляд етнологічний" автор дає загальну характеристику гуцулів, звертаючи увагу на їх архаїчні риси в культурі й побуті. Наводить різні припущення, щодо походження назви „гуцул" без свого ставлення до них. Від себе тільки подав пояснення гуцула-провідника туристів про те, що колись гуцулами називали коней, а відтак стали називати людей. Правда, В.Шухевич допустився неправильного твердження, що „гуцул" — поняття недавнього походження, бо, як відомо, це слово зустрічається ще в документах XVI століття.

Подаючи загальну характеристику життя гуцулів, їхній побут, звичаї, родинні й громадські взаємини, автор допускає ряд неточностей, на що йому вказував В.Гнатюк.

В.Шухевич з'ясовує причини злиденного життя гуцулів. Однією з головних причин розорення та зубожіння людей було лихварство — здебільшого лихварями на Гуцульщині були євреї. Вони застосовували різні відсотки лихви (на гроші, хліб, худобу), які інколи втричі перевищували позику. За позовами лихварів тільки 1894 року Косівський суд провів 23 ліцитації в 11, а Кутський — 17 у б селах. Спекулюючи на неписьменності та довірливості гуцулів, лихварі захопили в них майже всі полонини та більшість орних земель. Серед інших причин зубожіння автор відзначав той факт, що поміж гуцулами було чимало дуків, які володіли просторими полонинами, де випасали по кілька соток власних овець і водночас багато бідняків, які мали лише хату і маленький кусень городу, де годі було утримати й одну штуку маржини. З тої верстви дрібних посідачів витворилося і витворюється щораз більше число щоденних заробітчан, які працюють на бутанах, полонинах, ходять із сокирою в руці на заробітки або стають наймитами.

З економічними відносинами на Гуцульщині знайомить розділ „Статистичний огляд". У ньому подаються відомості на 1880 і 1890 роки про кількість жителів, хат, землі (ріллі, лук, полонин, лісів), худоби, пнів бджіл у кожному селі. Ці матеріали свідчать, що гуцули, хоч і жили серед лісів, були добрими майстрами-будівельниками, однак через злидні будували собі дуже мало житла. Так, за 10 років в селі Бабин було споруджено тільки одну хату, в Устеріках — дві.

Таблиці дають змогу проаналізувати, як громадяни сплачували податки у 1886 та 1896 роках, а також види цих податків (ґрунтовий, домовий, зарібковий, доходовий), додатки до них на громадські витрати: адміністраційні, шкільні, шляхові, повітові й крайові та доходи громади.

Із цього розділу довідуємося, що на Гуцульщині наприкінці ХІХ століття було 92,7 відсотка неписьменного населення. Так, 1890 року в Косівському повіті було лише 25 шкіл і 67 учителів. На одного вчителя припадало 83 учні, 4872 дітей шкільного віку взагалі не ходили до школи, у 12 громадах не було шкіл.

Про ставлення гуцулів до школи, умови, в яких доводилося працювати 1900 — 1912 років у селі Голови Л.Гарматієві, В.Гнатюк писав так: „...до Голов возової дороги не було... Громадяни Голов були самі темні анальфабети. Не було кому прочитати найменшого письма. Пошта до села не йшла. Що діялося в світі, державі, краю, або хоча в повіті, про те головці нічого не знали. Школа уявлялася ворогом, великим тягарем, новим підвищенням податків. І хоч під натиском уряду побудували вони школу ще 1890 р., та вона стояла 10 літ пусткою. Її точив гриб, а ночами, як говорили сусіди, гриміли по ній чорти так. що багато людей боялося вечорами проходити попри неї...".

У розділі „Гуцульське село" В.Шухевич подає назви 40 сіл Галичини, де проживають гуцули. Однак деякі з них (Баня-Березівська, Березів-Нижній) за мовою та одягом значно відрізняються від гуцульських, тому слід їх віднести до перехідної зони, розташованої на межі Гуцульщини з Покуттям.

Великі гуцульські села складаються з присілків (кутів). Так, Криворівня має 18 присілків, а Космач — аж 33. Хати в них розкидані по горбах і долинах, коло струмків (потоків), від яких здебільшого присілок одержує свою назву. Подаючи опис доріг, транспорту, етнограф відзначив, що основним засобом транспорту на Гуцульщині є кінь, який відіграє головну роль у господарстві.

У п'ятому розділі автор подає характеристику гуцульського осідку, що складається з хати, господарських споруд, городу, обведеного плотом, всього нерухомого майна одного господаря. Він описує подвір'я та інтер'єр хати багача і бідняка, різні побутові речі.

З монографії довідуємося, що до середини XIX століття будинки споруджували тільки „у вугли" з кругляків, а від середини століття почали будувати вже з протесів (круглого дерева, розпиленого вздовж навпіл). Наприкінці XIX століття набувають поширення хати, споруджені „в кані".

У наступному розділі етнограф описує спосіб побудови дерев'яної церкви. Для прикладу подає план храму в Яворові, який будував майстер Л.Ковбчук. Не подано опису дзвіниць, хоч вони теж представляють інтерес з архітектурного погляду.

Найкраще у першому томі описаний одяг. Відповідно до географічних умов і занять гуцулів він легкий і зручний. Автор детально описує літнє і зимове, святкове і буденне, чоловіче і жіноче вбрання, його прикраси. Свою розповідь ілюструє численними фотографіями одягу із сіл Яворова, Росток, Брустур, ИІешор, Микуличина. Але етнограф не звернув уваги на локальні особливості й відмінності у вбранні окремих сіл, не вказав на спільні елементи в гуцульському і покутському одязі та на відмінності між ними.

У розділі „Гуцульський харч" В.Шухевич знайомить читача з їжею у пісні та скоромні дні, для бідних і заможних, подає рецепти приготування більшості страв. Але не описує святкових, весільних і обрядових страв, не показує місця плодів лісу у харчуванні.

Одержавши за першу частину „Гуцульщини" 200 корон гонорару, Шухевич жалівся Б.Грінченку, що ця сума не складає і половини коштів, витрачених ним на етнографічні поїздки і фотографії для видання.

Першу свою працю В.Шухевич надсилав багатьом діячам культури з своїм автографом. Так, у фонді О.Маковея зберігається титульна сторінка „Гуцульщини" (Львів, 1899) з написом: „Шановному товаришу Ос.Маковеєви. Шухевич".

Праця зразу привернула увагу культурної громадськості і про неї було опубліковано в тогочасній пресі чимало схвальних відгуків.

Окрилений успіхом етнограф продовжує збирати матеріал про заняття гуцулів і їх домашній промисел.

На засіданні етнографічної комісії 24 березня 1900 року говорилося, що В.Шухевич дістав нові матеріали з гуцульщини і віддасть до друку, як ІІ частину своєї праці. 7 травня на засіданні цієї ж комісії було вирішено просити виділ НТШ виділити Шухевичу 100 корон на експедицію для збору матеріалу, 120 — 140 корон,— на виготовлення таблиць писанок і вишивок, 100 — 120 корон — на виготовлення фотоілюстрацій та 60 корон — на виготовлення карти „Гуцульщина". 13 липня 1900 року на засіданні секцій було ухвалено видати В.Шухевичу на експедицію на Гуцульщину 100 корон. Ці гроші він отримав і на літо виїхав у гори.

Коли друга частина праці була в основному готова, Шухевич звертався до Гнатюка, Грушевського і Франка, щоб Наукове товариство ім. Шевченка без затримки видало його працю окремо, а не в „матеріалах" разом з іншими статтями. І.Франко рекомендував Шухевичу давати свою працю відразу до друку, бо немає сумніву, що виділ НТШ затвердить рішення секції. Але Грушевський пропонував скликати спочатку спільне засідання історичної і мовознавчої секцій і лише після затвердження рішення секцій виділом НТШ давати працю до друку. Тому спочатку етнографічна комісія 17 вересня 1900 р. ухвалила її друкувати. Потім працю обговорили на засіданні історико-філософської секції і доручили прорецензувати О.Колессі. Коли була одержана схвальна рецензія, секція НТШ 5 грудня 1900 р. вирішила її друкувати як IV том матеріалів до українсько-руської етнології, порадивши Шухевичу зробити деякі виправлення і доповнення про художні народні промисли. І етнограф розсилає листи в різні села Гуцульщини своїм знайомим громадським діячам, учителям з проханням подати йому відомості про розвиток народних промислів. Більшість кореспондентів з місць надіслали йому детальні інформації'. О.Волянський з Криворівні в листах 1 і 9 лютого 1901 р. писав Шухевичеві, що найславнішим різьбярем в Криворівні був Андрій Дереюк (1817 — 1889). який для більшості церков робив свічники, трійці, хрести, патериці. До появи робіт Шкрібляка він був найбільшим майстром. Самоук Василь Якіб'юк, 1866 р.народження, виготовляє топірці, келефи, палиці, пістолети, а також займається різьбою. Василь Харук робить пістолети, а Лукин — перстені. Лукин Якіб'юк з Річки — порохівниці і ремені вибивані, Іван Гуцинюк з Жаб'я — мосяжні вироби, Павло Томаїцук з Ясенова Горішнього — люльки, Юрій Роскорищук з Жаб'я — топірці і палиці. Далі Волянський інформував, що в Криворівні токарями-різьбярами є Михайло Готич, який точить миски, ракви та Олекса Іванчук, що в селі майже кожний десятий займається промислом, але лише для своєї потреби. Ковальством займаються Харуки, виробляють ножі, а дротарством, теслярством майже всі. Ложок в Криворівні не виготовляють, а купляють в с.Річка, звідки люди носять продавати в Криворівню та інші села. З Брусторів 30 січня 1901 р. Шухевича інформували, що в селі працюють мосяжники: брати Володимир, Гаврило, Филип Дручкови, Дмитро Дутчак, Петро Рабарак, Федір Боринський, Роман Петрів, столярі Володимир Габорак, Никифор Александрук, Гаврило Михайлик, Лука Яновський, різьбярі і токарі: Ілько Габорак, Павло Олексюк, Іван Петрів, Іван Юріїв, Степан Ванджурак.

Порошниці і дзьобеньки школярські, вибивані ґудзиками, виробялють Володимир Дручків, Петро Габорак. В селі е лише один кушнір-єврей, ткачів — 5 і то самі жінки, які тчуть сукна і запаски, боднарів немає, зате є їх багато в сусідніх селах Річці і Космачі.

Як бачимо, громадськість Гуцульщини радо відгукнулася на заклик Шухевича і етнограф одержав цінні відомості про народних митців. Але цих матеріалів йому було недостатньо. І він у лютому 1901 р. сам їздив в гори, щоб доповнити студії над народними промислами. І цього ж року друга частина праці Шухевича була опублікована, як IV том „Матеріалів до українсько-руської етнології", Львів, 1901 р.

Отже, другий том складається з матеріалів, що їх етнограф зібрав у 1900 — 1901 роках, а також тих, що надіслали йому О.Волянський, Л.Гарматій, Т.Киселевський, І.Попель, Я.Окуневський.

У ньому розповідається про різноманітні заняття гуцулів і їхні домашні промисли, подано ілюстрації знарядь праці.

Через малопридатну для ріллі землю гуцули мало займаються землеробством, однак у них чимало знарядь та вірувань, пов'язаних з обробітком ґрунту.

Окремий підрозділ присвячений сінокосам. І це цілком закономірно, бо від заготівлі сіна залежить добробут гуцула. Розповідаючи про сінокоси, косіння трави, сушіння її та складання в стоги, перенесення чи перевезення сіна, автор звертає увагу на так звані толоки.

Одним з основних занять гуцулів була праця на лісорозробках: зрубування, трилювання, перевезення та сплавлення деревини. Тому В.Шухевич докладно описує життя і звичаї лісорубів, їхні знаряддя праці, веде мову про використання найманої праці 12 — 15-річних хлопців.

Дуже докладно описав автор полонинське життя гуцулів: заняття, побут, звичаї, пов'язані з виходом на полонину, випасом худоби, способами переробки молока.

Рибальство і мисливство були на той час ще досить поширені у Карпатах і В.Шухевич досить докладно описує способи полювання та знаряддя, що використовувалися при цьому.

„Домашній промисел", що займає одне з головних місці, у заняттях гуцулів, описав В.Шухевич чи не найповніше. Для цього використав він відомості, подані у виданнях Промислового музею у Львові та колекції, зібрані для музею імені Дзєдушицького. Широко висвітлено гончарство, мосяжництво та різьбярство і мало — кушнірство, ткацтво, боднарство, столярство, вироби з шкіри. Серед гуцулів було чимало майстрів широкого профілю, які виготовляли, наприклад, ложки, корита, і в той же час боднарські вироби. Такі майстри були в Космачі, Річці. Свою продукцію вони продавали в покутських селах.

У підрозділі „Гончарство" В.Шухевич не тільки описує процес заготівлі матеріалу й виготовлення виробів із кераміки, знаряддя праці гончарів, а й подає народні назви проілюстрований знаряддями праці та виробами таких відомих гончарів, як О.Бахматюк і П.Кошак. Даючи загальну характеристику мосяжництва, етнограф зазначає, що техніка виготовлення виробів з кольорових металів чи прикрашання цими металами інших речей є однією з найстаріших у прикладному мистецтві. Численні ілюстрації дають змогу скласти уявлення про багатство орнаментальних мотузів на різноманітних виробах. Серед майстрів цього виду В.Шухевич виділяє тільки Миколу Дутчака з Брустур.

Якщо про вироби зі шкіри автор лише згадав, то про різьбярство подав дуже докладні відомості, а також з'ясував причини розвитку цього промислу. Етнограф уперше подав українською мовою широкі біографічні відомості про видатних різьбярів Ю.Шкрібляка (його синів Василя, Миколу і Федора) і М.Мегединюка, детально описав техніку виготовлення їх виробів.

На жаль, В.Шухевич зовсім не згадує про різьбярів гуцульських сіл Надвірнянського і Печеніжинського повітів. Про них зібрав відомості у 1960 роках краєзнавець М.Клапчук.

 

Дмитро Ватаманюк

 

Читати

Файли


Shuhevych 1-2.pdf pdf (13.2 Mb)

Shuhevych.jpg jpg (30.3 Kb)

Подібні твори


Коментарі