Євреї

 

Євреї - давній народ семітського походження, висхідний до населення стародавнього Ізраїльського та Юдейського царств. Походження євреїв традиційно асоціюється зі Старим Заповітом Біблії, який містить чи не найперший опис історії цього народу. Чисельність — від 12 до 14 мільйонів осіб.
 
Етнічна історія. Єврейська спільнота України належить до найстарших та найбільш багатих у культурному сенсі єврейських громад світу. Впродовж тисячолітньої історії саме звідси виходили істотні імпульси для розвитку єврейської релігії та культури. Скажімо, історія хасидизму чи сіонізму немислима без вкладу українських євреїв.
 
Уже Агрипа I, цар з династії Іродіадів, який відновив державність Юдеї, на початку 40-х років н. е. в своєму листі до Гая Калігули згадує про єврейські колонії на терені Таврії, сучасної України. Ще в 860 році на цій же землі автор слов’янської абетки візантійський монах Кирило читав документи, написані єврейськими буквами на мові, граматична основа якої була мова русичів! На початку Х століття в Україні-Русі були розселені кілька слов’яномовних єврейських груп, в основному в Києві, які жили етнорелігійними громадами – кенаанимами.
 
Масове переселення ашкеназі (європейських євреїв) в Україну відбулося через Польщу з Західної Європи, коли Польща захопила Західну та Правобережну Україну. Процес переселення тривав майже 4 століття, з XV по XVIII та мав кілька етапів. У 1804 році царський уряд розширив права єврейства, скасувавши, зокрема, закон Польського сейму 1778 року, який забороняв євреям займатися торгівлею та ремісництвом. Відтоді вони дістали таку можливість та були зараховані до станів купців, міщан а згодом й землевласників.
 
Наслідком такого законодавства стало утворення великих єврейських громад у містах, а потім – землеробських колоній, які будувалися на основі традиційної громади – кигили та усталених принципів громадського самоуправління – кагалу. У великих містах існували відокремлені єврейські квартали – гетто. У ХІХ столітті в Україні сформувалося територія компактних єврейських поселень Російської імперії.
 
У перші роки радянської влади в Україні діяли сотні єврейських шкіл, синагог, єшив, ремісничих училищ, видавалися єврейські газети, книги, журнали. Тільки в Одесі були два єврейські інститути. Діяли єврейські колгоспи, кабінети єврейської культури. У 1920-х роках в Україні мешкало близько 2 млн. євреїв, напередодні Другої світової війни – до 3 млн. Значна частина українських євреїв загинула в часи нацистської окупації (Голокост). Повоєння відзначалося радянською політикою державного антисемітизму.
 
Українське єврейство.
 
(фрагмент зі вступу до підручник “Історія та культура євреїв України”, автор тексту Д-р. Мартен Феллер.)
 
Термін «українські євреї» зустрічається в історичній літературі порівняно рідко. Його понятійний обсяг перекривають (здебільшого, частково) терміни «польські євреї», «російські євреї», «австрійські євреї», «литовські (тобто з литовського королівства) євреї». Інші терміни вирізняють його субетноси – «галицькі євреї», «євреї Покуття», «євреї Поділля», «євреї Волині», «евреи Юга России», «евреи западных районов России». Причина останнього – пов’язаність з різними історичними долями окремих українських земель долі єврейського населення цих земель, зокрема.
 
Євреї живуть в Україні значно більше, ніж 1500 років, зокрема на землях Причорномор’я, можливо з VIII ст. до н. е., і при тому «…живуть у найближчому зв’язку з українським народом. Це, навіть, не сусіди, як здебільшого інші народи, а одна із складових частин людності на самій же такій українській землі» [С.Єфремов. Єврейська справа в Україні. – К., «Вік», 1909].
 
Поряд жили українці – народ, у якого відібрали державу та землю, але він при цьому лишився на цій землі, був основою, ґрунтом її суспільства, і євреї – народ, у якого відібрали і державу, і землю, перетворений у довічного вигнанця, який міг розраховувати на існування на цій землі, лише коли б був корисний її народові – хоч й пригнобленому, але водночас її політичному та економічному господареві, а проте допомагав пригнічувати пригнобленого.
 
Переселення євреїв на землі, що перебували в приватному володінні, особливо активно відбувалося в 16 – на початку 17 ст. на українських землях, де магнатам надавалися великі латифундії. Потребуючи для освоєння нових земель адміністраторів, магнати охоче призначали євреїв управляючими чи здавали їм маєтки в оренду. Євреї-комерсанти вели тут майже всю внутрішню торгівлю, здійснювали оптові закупівлі сільськогосподарської продукції та її експорт. У руках євреїв зосереджувалися різноманітні промисли: виноторгівля, виробництво селітри та поташу, рибальство, полювання. Вони орендували корчми, молочні господарства, млини. Чисельність єврейського населення України значно зросла: якщо наприкінці 16 ст. в Україні було 80 єврейських громад, то в 1648 р. – 115.
 
Українське єврейство мало ряд рис, які вирізняли його серед єврейства середньовіччя та країн Східної Європи XIX ст. Сюди належить велика щільність розселення, коли в містечках євреї дуже часто становили половину, а то й переважну частину населення; більш тісні контакти з народом-господарем землі, вміння контактувати, в тому числі з духівництвом та вченими. Українці, з свого боку, сприймали євреїв як природних представників певних занять, а козацтво не раз вимагало від царського уряду дозволити перебування євреїв в Україні заради збереження торгівлі.
 
Українське єврейство, яке становило часом до третини усіх євреїв світу(!), дуже часто, особливо впродовж XVIII та XIX століть, успішно конкурувало з польським, литовським та білоруським єврейством. Зокрема це стосується формування в Україні «протосіонізму», створення нової єврейської літератури, участі в формуванні Держави Ізраїль.
 
Водночас євреї (зокрема ті, що приймали християнство, але зберігали на основі соціального успадкування риси єврейської цивілізації) зробили чималий внесок у культуру та промисловість України. Деякі з них були діячами українського революційно-визвольного руху (наприкінці XIX ст. Мойсей Гехтер, Сергій Марлах (Рабомен), на початку ХХ ст. – євреї-члени Центральної Ради УНР, бійці «жидівського куреня» ЗУНР), Володимир Жаботинський дав неперевершений й понині актуальний аналіз єврейсько-українських взаємин, стану української національної свідомості.
 
Культура українського єврейства мала авторитет в Європі ще в середньовіччі. Зокрема, в XII ст. єврейські вчені з Англії консультувалися з мудрецями з Чернігова, а в XV ст. серед євреїв навіть був поширений вислів: «З Києва йде світло Тори (Закону)».
 
Наприкінці XVII на початку ХХ ст. в Україні виник хасидизм, вчення якого перенесло вагу святості на щирі молитовні контакти з Богом на зміну постійному глибокому вивченню подробиць вчення Тори – з розуму до серця й наголошувало на тому, що обов’язок єврея завжди відчувати себе щасливим, «щоб не сталося – все на краще». Довший час хасидизм не сприймали на інших територіях, але згодом він охопив значну частину єврейства.
 
З появою хасидизму центр єврейської «святої праці» книгодрукування – опинився в Україні. Спочатку Жовква, а згодом Львів стали постачальниками релігійних видань для всієї східної та південної Європи аж до 1939 р. На Поділлі та Волині наприкінці XVIII – в першій половині XIX ст. почергово діяло 33 єврейські друкарні, було створено та видано десятки хасидських книг, у яких, до речі, містяться посилання й на народну мудрість «мужиків» (українців). Згодом тут робила певні кроки і єврейська історична наука, спочатку на сторінках «Киевской старины», а тоді в працях Єврейської історико-археографічної комісії – вже в УРСР у двадцяті роки XX ст. Тут, зокрема в Одесі, в середині XIX та на початку XX ст. сформувалися перші в Росії єврейські періодичні видання та видавництва («Разсвет». «Сіон»). Тут формувалися й різні варіанти єврейської світської освіти.
 
Сьогодення. Євреї складають менше 1% населення України – близько 480 тисяч осіб, – але їхня культурна вага дуже значна. За останні кілька років єврейський рух в Україні став впливовою суспільною силою. У майже 100 містах України створено близько 300 єврейських організацій та громад, діє понад 70 синагог. З’явилися культурні та просвітницькі центри, клуби, недільні та загальноосвітні школи, дитячі табори тощо
 
Юдаїзм в Україні. На території сучасної України юдаїзм з’явився в ІХ ст., коли його прийняли тюрки-хазари. Тоді ж сюди прибули й караїми, релігія яких є різновидом юдаїзму. Пізніше, в середньовіччі, євреї потрапляли в Україну (що перебувала в складі Речі Посполитої) через Західну Європу, зокрема Німеччину, де на основі івриту та німецької склалася їх друга мова – ідиш. Згодом, зайнявши більшість України та Білорусі, Російська імперія дозволила їм проживати лише на цих землях, у т. зв. „смузі осілості”. У Галичині євреї вперше згадуються 1030 року. 3 2-ї пол. XIV ст. вони перебували під опікою польських королів та магнатства. Дуже значним було єврейське населення Галичини та Буковини в складі Австро-Угорської імперії, складаючи бл. 5% світового єврейства.
 
Значно поширений в Україні хасидизм – релігійний рух, що виник на її землях. Заснував його рабин Ісраель бен Елізер (бл. 1700-1760) з Галичини, знаний як Баал-Шем-Тов („власник доброго імені”), скорочено – Бешт. Іншим засновником хасидизму був рабин Нахман з Брацлава (1772-1810), внук Бешта. Хасидизм навчає, яким чином кожен єврей може служити Всевишньому. Одна з базових тез: прості звичайні євреї, через непорочність в Служінні, вивчення Внутрішньої Тори та зв’язок з праведниками можуть досягти правдивої близькості з Творцем. Саме слово хасид означає „благочестивий”. У наші дні в м. Умані на Черкащині споруджується грандіозний меморіал Рабі Нахмана з синагогою на 5 тисяч осіб, яка має стати найбільшою в світі.
 
Хасидський рух має чимало відгалужень, засновники багатьох з них також проживали чи походять з України, наприклад, засновником Сквирського напряму був рабин Нахум з Чорнобиля, Вижницького – рабин з Косова. Одним з відгалужень хасидизму є Хабад-Любавич – філософія, рух та організація водночас. ХаБаД – це абревіатура назв трьох перших сфірот (структур): Хохма (мудрість), Біна (розуміння), Даат (знання), що дала назву заснованому раббі Шнеуром-Залманом з Ляд (1745-1812) напрямку в хасидизмі, де уявлення про ці сфірот посідають особливе місце. Друга частина назви походить від поліського містечка, де впродовж століття перебував центр цього руху.
 
Юдаїка в Україні. У міжвоєнний період (1918-1939) почали закладатися підвалини української юдаїки. Першим науково-дослідним закладом на українських землях, який спеціалізувався на проблемах єврейської історії та культури, стала Єврейська історично-археографічна комісія, створена влітку 1919 р. при Всеукраїнській Академії наук. За час існування Комісії її співробітники зібрали, опрацювали та спромоглися видати значну кількість архівних матеріалів, переважна більшість яких була зосереджена в Київському Центральному Архіві ім. Антоновича. Дослідження Іллі Ґаланта та його колег торкалися історії євреїв на Київщині, Волині та Поділлі. Головним здобутком наукової діяльності Комісії є два томи збірника праць Комісії, виданих 1928-1929рр. у Києві.
 
У системі Академії наук УРСР до початку війни діяла ще Кафедра Єврейської культури, керівником якої був Йосип Ліберберг. Наприкінці 1929 р. Кафедра була перетворена на Інститут єврейської пролетарської культури [ІЄПКу], який проіснував до 1936 року. Тут, зокрема, функціонувало шість відділів (історичний, філологічний, етнографічний, літературний, соціально-економічний та педагогічний) й кілька допоміжних установ, як-от: Центральний Архів Єврейської Преси, що одержував близько 400 видань з юдаїки з усього світу (передусім з європейських країн, США, Латинської Америки); Єврейська Наукова Бібліотека з фондом понад 60 тис. томів; Музей Єврейської Сучасності. На стан 1934 р. в Інституті працювало понад 100 співробітників, а директором був Нахум Штіф, видатний єврейський філолог, засновник та перший директор ІВО ["їдише віссеншафтліхе організаціє"] -міжнародного центру вивчення їдишистської культури, який до Другої світової війни (1925-1939) знаходився у Вільно, а після війни продовжив роботу в Нью-Йорку, де існує донині.
 
З розгортанням сталінського терору ІЄПКу на початку 1936 p. був закритий (частину співробітників заарештували за звинуваченням у троцькізмі). Проте наприкінці того таки 1936 p. Інститут був у скороченому вигляді відновлений під назвою Кабінету єврейської мови, літератури та фольклору при АН УРСР; керівником став відомий єврейський філолог, член-кореспондент АН УРСР Елі Співак. Проблематика Кабінету була звужена до вивчення проблем єврейської граматики, літературної мови, лексикології та перекладів.
 
Крім згаданих академічних інституцій, у міжвоєнний період у Радянській Україні юдаїкою займалися Музей ім. Менделе Мойхер-Сфорима в Одесі, Єврейська академічна бібліотека в Одесі, єврейський відділ Київського обласного історичного архіву, Центральна єврейська бібліотека ім. М. Вінчевського в Києві, відділ єврейської літератури у Всенародній бібліотеці України при ВУАН (проіснував з 1929 по 1940 р„ нараховуючи понад 250 тис. назв).
 
На західноукраїнських землях упродовж 1918-1939 pp. єврейські студії зосереджувалися переважно в Львові, який був центром єврейської освіти, літератури, культури на івриті, їдиш, польській мові (одних єврейських періодичних видань тут виходило упродовж 1930-х років 45). З-поміж львівських інституцій, які займалися вивченням їдишкайт, слід відзначити Єврейський народний університет ім. А. Ейнштейна, товариства “Тарбут” та “Культур-ліга”, Єврейський педагогічний інститут, Львівську єврейську бібліотеку, Музей єврейської історії та етнографії Максиміліана Гольдштейна, заснований 1934 року. Львів’янином був і один з найвідоміших фахівців з історії ашкеназійського (східноєвропейського) єврейства періоду Середньовіччя та Раннього Модерну Меїр Балабан (загинув 1942 р. у Варшавському гетто).
 
Під час війни всі дослідження юдаїки були перервані, за винятком евакуйованого до Уфи Кабінету єврейської культури на чолі з Елі Співаком. З Києва вдалося евакуювати майже весь науковий архів Кабінету, тоді як аналогічні фонди єврейських наукових установ Мінська та Вільна були знищені нацистами. Після закінчення війни повернутий до Києва Кабінет залишався фактично єдиною єврейською науковою установою не лише в Україні, але й в СРСР! Тоталітарний режим не був зацікавлений у розвитку єврейської культури. Нацисти майже повністю винищили культурні цінності єврейської громади Польщі, розграбували унікальні матеріали ІВО – Єврейського наукового інституту у Вільні; в Бабиному Яру загинув Ілля Ґалант, з Ризького гетто не повернувся Шимон Дубнов. Меїр Балабан та Ігнацій Шиппер були замордовані в гетто Варшави. За наказом Президії АН УРСР від 26.1.1949 Кабінет єврейської мови, літератури та фольклору був ліквідований. Фонди й бібліотека Кабінету були знищені (збереглася тільки частина бібліотеки), майже всі співробітники репресовані, а директор Кабінету Елі Співак загинув під час допитів у 1950 р.
 
Впродовж понад 40 років (1949-1991) Україна (як, втім, й решта республік Радянської імперії) була вилучена з інформаційно-наукового простору в царині юдаїки.
 
Після здобуття Україною незалежності вперше за півстоліття з’явилася реальна можливість відродити традиції єврейських студій в Україні. Можна констатувати, що на цьому шляху за сім років (1991-1998) є вже певні досягнення, а головне – юдаїка стала окремою галуззю української науки: формуються концепція та напрями досліджень, виникли наукові центри з вивчення єврейської проблематики, утверджується вітчизняна школа фахівців. Зусиллями українських та ізраїльських вчених в науковий обіг введене саме поняття “українські євреї”. Однією з визначальних тем єврейських студій у сучасній Україні стали українсько-єврейські взаємини.
 
Сьогодні в Україні сформувалося декілька наукових центрів юдаїки. Найзначнішими серед них можна вважати Відділ єврейської історії та культури Інституту політичних та етно-національних досліджень НАН України під керівництвом Олександра Заремби (відновлений у 1992 р. в якості спадкоємця Кабінету єврейської мови, літератури та фольклору Елі Співака). Значний внесок у розвиток єврейських студій в Україні робить Інститут юдаїки (директор Леонід Фінберг), створений у 1996 р. на базі Асоціації юдаїки. Третім значним центром єврейських студій в Україні є Запорізький державний університет, який уже впродовж семи років видає науковий щорічник “Єврейське населення Півдня України: історія та сучасність”. Почали формуватися наукові центри з україноюдаїки в Львові, Дніпропетровську, Харкові. З середини 1990-х єврейські наукові центри України стали тісно співпрацювати з Єврейським історичним інститутом [Zydowski Instytut Historyczny] Польщі, заснованим у 1947 році.

Найвідоміші представники


Твори