Скіфи

 

Скіфи або скити (самоназва сколоти) — в сучасній науковій літературі група племен, які жили у VII — III ст. до н. е. на землях Великого Євразійського Степу, тобто теперішньої України, Росії та Середньої Азії, а згодом, до ІІІ ст.до н. е., в Криму і називали себе «сколотами». До XIX ст. (появи сучасної європейської науки) в європейській літературі назва скіфи і сармати інколи продовжувала застосовуватись до жителів Речі Посполитої і Російської Імперії, в тому числі козаків.
 
За найбільш розповсюдженою версією вони були споріднені з північно-східною іранською групою народів індоєвропейської сім'ї (версія заснована на аналізі слів з мови скіфів, які зустрічаються в писемних пам'ятках тих часів, переважно грецьких. Кількість слів — близько 200, переважно імена людей.) . Існують версії про їхній зв'язок з слов'янськими і тюркськими народами, які розглядаються як їх прямі нащадки і спадкоємці їхньої культури.
 
Відомості про скіфів засвідчують грецькі (особливо Геродот) і римські автори та археологічні знахідки.
 
За однією зі скіфських легенд, переказаною Геродотом, скіфи були корінним населенням, згідно з іншою, міграційною (її передав також Геродот) — прибули з Азії. Точки зору сучасних вчених стосовно скіфів сильно відрізняються. Серед них:
Скіфи — корінний народ, нащадки зрубної культури
Скіфи — переселенці, які прийшли з Азії наприкінці 8 або на початку 7 ст. до н. е. і опанували надчорноморські степи, підкоривши або прогнавши місцеві племена кіммерійців.
Скіфи — об'єднання різних в культурному плані племен, як землеробських так і кочових, можливо навіть різних в мовному плані. Зокрема ці племена є предками сучасних східнослов'янських і тюркських народів. Близько до цієї версії стоїть версія, що слово «скіфи» це спотворене греками слов'янське «скити» («скитатись» — «кочувати»). Тобто слово «скити» має значення «кочівники», позначає швидше не народ а спосіб життя і отже могло застосовуватись до будь-яких племен або груп людей, які вели кочовий спосіб життя. До XIX ст. в багатьох західноєвропейських і слов'янських історичних працях скіфи (скити) розглядались як предки татар, а інколи навіть ототожнювались з ними. Скіфські степові могили (кургани) також могли розглядатись як козацькі, половецькі або татарські.
 
Також, Геродот пишучи про скіфів, прямо називає скіфів-георгіїв «нащадками древніх і славних теукрів».
 
Цікава з цієї точки зору є думка Михайла Ломоносова в його праці «Краткой россійской лєтописецъ» — "Славяне и Чудь по нашим, Сарматы и Скифы по внєшнимъ писателям, были древніе обитатели въ Россіи. Единородство Славянъ с Сарматами, Чуди со Скифами для многих ясных доказательствъ неоспоримо. Народъ Славенской, усилясь, притєcнилъ Чудь къ сторонамъ восточнымъ и сєвернымъ, и часть оныя присовокупилъ въ свое соединеніе. Потомъ Варяги жившіе по берегамъ балтійскаго моря, которые именовались Россы, Готы, Норманы, Свія, Ингряне, имєя со Славянами частыя войны, купечества, и путешествуя въ Грецію чрезъ здєшнія земли, на многихъ мєстахъ поселились .. "
 
Окрім примітивних філологічних «студій», починаючи з сер. ХІХ ст. філологи робили спроби виділити та визначити характерні та специфічні особливості саме скіфської мови, що, врешті решт, дало свої результати. Зараз більш-меньш визнаним є думка про належність мови скіфів (принаймі сколотів) до південносхідноіранської групи мов (бактрійська, пушту, муджанська, їдга).
 
Історія. Пізніше більшість під проводом власних царів вирушила на Передню і Малу Азію (на думку одних дослідників, переслідуючи кіммерійців, за здогадом інших — з погіршенням кліматичних умов — тривалого періоду посухи в Причорномор'ї). Перебуваючи в країнах Передньої і Малої Азії, скіфи воювали то з кіммерійцями, то з ассирійцями і мідійцями, пройшли Месопотамію, Сирію, Палестину і досягли кордонів Єгипту. Засноване скіфами царство грало значну роль у взаєминах поміж малоазійськими народами.
 
Скіфи пробули за Кавказом, за свідченнями Геродота, 28 років, на думку сучасних дослідників — 90 років. Зазнавши у 595—594 pp. до н. е. поразки у війні з Мідією і втративши своїх царів, скіфи вернулися в північне Причорномор'я. Перебуваючи в країнах Малої Азії, скіфи перебрали багато елементів східної культури, зокрема у царині військової справи і мистецтва, і зазнали змін у своєму організаційному й побутовому ладі, особливо у наданні племінному вождеві прерогатив царя-деспота.
 
Повернувшися з Азії в степи Причорномор'я, скіфи прибрали назву «царських» (по-скіфському «саї»), почали поступово встановлювати свою владу над місцевими народами, як і тими скіфськими племенами, що залишилися в чорноморських степах по відході скіфів в Азію, і створили могутнє політичне об'єднання, відоме відтоді у грецьких джерелах як Скіфія. Першою столицею скіфської держави, було виникле в кінці 5 ст. до н. е. Кам'янське городище (площею до 12 кв. км), розташоване на лівому березі Дніпра, навпроти нинішнього м. Нікополь на місці теперішнього райцентру у Запорізькій області Кам'янка-Дніпровська.
 
Своєю воєнною силою й тактикою скіфи визначалися особливо в 514 або 513 pp. до н. е., вибивши під проводом своїх трьох царів з підвладної їм території армію перського царя Дарія І Гістаспа, котрий намагався завоювати Скіфію.
 
Найбільшої могутності скіфи досягли в кінці 5 ст. і з початку 4 ст. до н. е. під проводом царя Атея, який об'єднав усіх скіфів від Азовського моря до Дунаю, вів переможні війни з фракійцями і стримав (339) похід військ Філіппа II Македонського, в бою з яким сам загинув. У 331 р. до н. е. скіфи перемогли і знищили військо Олександра Македонського, під проводом його намісника Зопіріона. У 3 ст. до н. е. скіфи контролювали грецькі міста в гирлі Дунаю й Ольвію. За часів своєї могутности скіфи часто відбували походи в Південну та Центральну Европу. Пам'ятки їхнього озброєння й мистецтва зустрічаються на території Болгарії, Угорщини, Німеччини (Феттерсфельде під Берліном) і Польщі. Їхній похід на народи лужицької культури (територію сучасної Польщі) близько 500 р. до н. е. спричинив чимале господарське зубожіння і винищення людности в доріччях Одри і Варти.
 
Після появи у причорноморських степах сарматів і внаслідок безнастанних боїв з ними, військова та державна сила скіфів почала слабнути. Відтиснуті сарматами до Криму в кінці 3 ст. до н. е., скіфи перенесли туди своє царство (столиця — Неаполь Скіфський), яке досягло свого розквіту у 2 ст. до н. е., коли скіфи здобули низку володінь Херсонесу і підкорили Ольвію. Пізньоскіфський період та однойменна культура датуються ІІІ ст. до н. е. — серединою ІІІ ст. н. е. та в загальних рисах є синхронні сарматській добі. У 1-2 ст. до н. е. вони вели ще війни з Боспорським царством. Після навали готів у другій половині 3 століття н. е. Скіфське царство в Криму перестало існувати. Самі скіфи поступово розчинилися серед сарматських племен.
 
Суспільний лад. Скіфи поділялися, крім царських, ще на скіфів-кочовиків, скіфів-хліборобів і скіфів-орачів. До скіфських племен деякі дослідники зараховують ще гелонів і калліпідів (гелленізованих скіфів), алазонів і агатірсів (див. також Скіфія).
 
Скіфи, що жили в степу (зокрема царські), займалися напівкочовим скотарством (коні, вівці, велика рогата худоба, а також верблюди і кози). Ті Скіфи, що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо, а також ячмінь, бобові, деяку городину і садовину; знаряддями праці були серед ін. дерев'яний плуг і залізна мотика. Добре було розвинене ремесло, між іншим металургія (залізо, бронза), обробка золота і срібла. Важливу роль відігравала торгівля, зокрема з грецькими містами північного і західного Причорномор'я, особливо торгівля худобою, збіжжям, лікарськими рослинами, шкурами й рабами (котрих брали у полон, зокрема Кіммерійців, що витіснялися Скіфами).
Суспільний лад скіфів визначався глибоким соціально-економічним розмежуванням. Верхівку становили царі, їхні двори і військові дружини та жерці, що зосереджували у своїх руках не тільки владу, але й багатства, одержувані з воєнної здобичі й торгівлі. Вождями племен були племінні царі й полководці, підпорядковані царям царських скіфів. Влада царів, спершу трьох, згодом одного, була деспотична і спадкова, обмежена тільки радою вождів союзних племен або й усього війська (народних зборів). Суспільне розмежування скіфів засвідчене їхніми похованнями, збереженими в численних скіфських могилах, надзвичайно багатими і пишними у царів й аристократії, простими у низових військовиків і виробників. Родовий устрій скіфів був виразно патріархальний.
 
Віра і світогляд. Про віру скіфів до I ст. н. е. збереглося, крім свідчень Геродота, дуже мало даних. Скіфські божества персоніфікували природні стихії, космічні явища і родючість землі. Найшанованішою з усіх божеств була Табіті — богиня царського вогнища (тотожна грец. Гестії), після неї — Папай («батько») (відповідав грец. Зевсові), дружиною якого була Апі («земля», в сучасних тюркських мовах апа — мати) (ідентична з грец. Геєю); грец. Аполлонові відповідав скіфський Гойтосір. Афродіті — Аргімпаса (Артімпаса), Посейдонові — Тагімасад.
 
Скіфи шанували також бога-героя на ім'я Таргітай, що його подвиги, як вважають деякі дослідники, стали подвигами Геракла, також він відповідав грец. Аресові, та іншим.
У скіфських житлах були хатні святилища й жертовники. Священними вважалися різні речі культового призначення: жертовні ножі, чаші, ритони.
 
Скіфських ідолів не знайдено. Антропоморфізовані зображення деяких з скіфських богів збережені на пам'ятках скіфського мистецтва.
 
Пошана до предків. Коли перський цар Дарій прийшов на скіфські землі, скіфи, відмовились з ним вступати у бій і відійшли в степи. Коли Дарій пішов на переговори і запитав, чому вони не б'ються, скіфи відповіли, що не вважають це необхідним. Але разом з тим їхні посли зауважили, що якщо Дарій зачепить скіфські могили, то він побачить як скіфи вміють битися. Цар Дарій вирішив не випробовувати долю і пішов зі скіфських степів. 
 
З європейських культур залізного віку одна з найяскравіших і найцікавіших для нас — скіфська культура (VII ст. до н. е.-III ст. н. е.). Скіфська культура — це культура величезного світу кочових, напівкочових і землеробських племен, що жили на широкому просторі Євразії — в Північному Причорномор'ї, на Кубані і на Алтаї. Збереглася велика кількість скіфських могильників і городищ. Багато відомостей про скіфів залишили античні автори, особливо Геродот. Опис скіфських племен є в одному з творів Гіппократа.
 
Уміючи добре обробляти ґрунт, скіфи-землеробці отримували значну кількість пшениці, яка конкурувала на грецькому ринку з єгипетською. Високо цінилися скіфські коні. У свою чергу греки ввозили в Скіфію вино, кераміку, ювелірні вироби. Торгівля йшла через грецькі колонії: Ольвію (поблизу сучасного Миколаєва), Херсонес (Севастополь), Пантікапей (Керч) і інші.
 
Зі слів Геродота, у скіфів був звичай за межами свого поселення викладати великі горби з хмизу, а на їх вершину водружати меч. Такій споруді поклонялися, а потім спалювали. Скіфи зводили значних розмірів курганні насипи, іноді завершуючи їх кам'яними скульптурами. На Полтавщині декілька десятків років ведуться розкопки так званого Більського городища, яке, на думку деяких авторитетних фахівців, є залишками столиці Скіфії — легендарного міста Гелон.
 
Про художні можливості скіфів можна судити по прикладному мистецтву, пам'ятки якого знайдені в похованнях: прикраси, парадна зброя, кінська упряжь, посуд. Всесвітню популярність отримала золота пектораль з кургану Товста могила на Дніпропетровщині. Головним мотивом прикраси предметів були зображення тварин в звіриному стилі: оленя, лося, ведмедя, коня, птахів, риб. Існували певні закономірності, наприклад, риба зображалася тільки на кінських налобниках. Це доводить, що зображення мали не тільки естетичне, але і магічне значення. Скіфський звіриний стиль має свої відмітні особливості, одна з яких — об'єднання реалізму з декоративними мотивами. Наприклад, на золотій прикрасі для щита з Костромського кургану на Кубані тіло оленя зображене реалістично, а роги — абсолютно неправдоподібної форми. Але композиційно виникає суцільний образ: завитки рогів, розташовані вздовж всієї спини тварини, підкреслюють його легкість і стрімкість.
 
Унікальні пам'ятники культури скіфського часу знайдені на Алтаї, в Пазирикських курганах. Завдяки кліматичним і геологічним особливостям вода, що потрапила до внутрішньокурганного зрубу замерзла, і таким чином збереглися вироби з дерева, шкіри, повсті, хутра, тканини. Археологи змогли навіть вивчити татуювання на тілі похованого вождя.
 
З появою сарматских племен скіфи були витіснені в Крим, де склалося державне утворення на чолі з царем Скилуром. Столицею став Неаполь Скіфський, що розташовувався недалеко від сучасного Сімферополя. У скіфів була самобутня техніка будівництва оборонних споруд: на глиняному розчині з необробленого каменя будувалися дві паралельні стіни, з невеликим нахилом одна до одної, а простір між ними заповнювався щебенем. Через головні ворота міста можна було попасти на велику, вимощену каменем площу. Під вимосткою знайдена велика кількість зернових ям, де, ймовірно, зберігався державний запас зерна. На іншій площі знайдено залишки великої споруди з портиками. Тут же був виявлений барельєф з зображенням двох вершників. Передбачають, що це зображення Скилура з сином Палаком. Одна з веж була використана як царська усипальниця.
 
За межами міста знайдені похоронні склепи, висічені в скелі. Стіни деяких з них покриті розписом, що відтворює вигляд будинку (лінія двосхилого даху, підпори, килими на стінах). Зустрічаються зображення людей, тварин. Загинуло місто у II с. н. е., коли почастішали зіткнення з сарматами, а потім з готами.
 
Археологія скіфів. Скіфське поселення близько 2 500 років тому існувало на території міста Черкаси, що підтверджено археологічними знахідками.
В 2000–2001 роках російські та німецькі археологи знайшли понад 20 кг золота на кургані Аржан-2 у Сибірі (територія Тиви)[4]. Це була скіфська могила, яка з`явилась тут за 2000 років до пришестя монголів Чингізхана. 
 
Відомі скіфи. 
Анахарсіс — один із засновників європейської, «грецької», античної філософії, один із «7 мудреців античності».
Мардоній — вчитель імператора Юліана Відступника (331—362 рр.), освічений, хрещений християнин, але разом з тим шанувальник філософії епохи язичництва, євнух.
 
Скіфи у християнській літературі. У святому Писанні кілька разів згадано про скіфів, зокрема в посланні апостола Павла до Колоссян (3:11) говориться «де немає ні елліна, ні іудея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але все і в усьому Христос».
 
За свідченням візантійських істориків, зокрема істориків церкви V—VII ст. (напр. Тертулліан), а також Повісті минулих літ та деяких інших джерел, в I ст. н. е. серед скіфів починає поширюватись християнське вчення, яке їм проповідував сам апостол Андрій (за іншими даними — Хома). На жаль про ті часи відомо дуже мало, оскільки в цей час християнська віра тільки починала поширюватись у світі, не існувало усталеної практики богослужінь, богослужебних книг, церковних споруд, не проводилися церковні собори і т. д. — православне християнське вчення, особливо серед варварів передавалося в усній формі (Святий Переказ) безспосередньо через проповідників.
 
Як би там не було вже з III ст. стає відомою Скіфська єпархія єдиної вселенської християнської Церкви. Про те, що у Скіфії існує сильна християнська спільнота з власною християнською традицією довідуємось з історії Вселенських Соборів, на одному з яких (Халкідонському) група присутніх там монахів-скіфів твердо стала на захист православної віри, проти несторіанської єресі. 
 
В часи Великої Гуннії і Болгарії, які судячи з усього включили до свого складу колишні скіфські племена, християнська віра дещо занепадає, багато її прибічників переселяються на землі Ромейської Імперії. Варто зауважити, що з часом тут виникають племена слов'ян, які досить рано переймають християнську православну культуру, що може свідчити про передачу стародавньої традиції. Багато даних вказують на те, що слов'яни були племенами змішаного походження, у формуванні яких колишні скіфські і сарматські племена зіграли важливу роль. Якби там не було, але саме на слов'янську (староболгарську) вперше на цих землях перекладають богослужебні книги і книги Святого Письма.
 
Скіфи у світській літературі. В Повісті минулих літ читаємо: «В літо 6415 (907). Іде Олег на Греки. Ігоря оставив Києві. поя же множьство Варяг і Словєн і Чюді і Кривичі і Мерю і Поляни і Сєверо і Деревляни і Радимичі і Хорвати і Дулєби і Тиверці аже суть толковіни сі всі звахуся Великає Скуфь і сь сємі всеми поіде Олег на конях і в кораблях.». Таким чином в ці часи під назвою Велика Скуф (Велика Скіфія) об'єднувалися різні племена Великого Степу, що входили до складу Русі — і слов'янські (Словени), і угро-фінські (Чюдь,Меря).

Твори