Сіверяни

 

Сіверяни - басейн річки Десни та над течіями рік Сейму, Сули, Псла, Ворскли, також на лівобережжі Дніпра, в нинішній Ченігівщині, Сумщині та Полтавщині, а ще на правобережжі Десни до річки Снов. Межували з полянами і дреговичами на заході, радимичами, кривичами та в'ятичами на півночі.

Етимологія. Пояснення від слов'янського сівер (північ) є малоймовірним. На думку Валентина Сєдова, етнонім має скіфсько-сарматське походження і походить від іранського “чорний”, на підтвердження дослідник наводить назву міста сіверян — Чернігів, назву ріки Сейм (др.-рус. Сім) — іранською “темна річка”. ЗА іншою версією, назва походить від давньослов'янського слова, що вийшло з ужитку, із значенням “родич” (порівняйте з болгарським “сябр”, сербським “себар”, литовським “sebras” та схожими).

Згадуються у “Повісті врем'яних літ”: “…сѣдоша по Десні, и по Семи, по Сулі, и нарекошася сіверъ”.

Звичаї. Ліс, у якому жили сіверяни, захищав від набігів степовиків, але у глибоких пущах, далеко від культури звичаї племені залишались суворими та простими, незрозумілими для інших народів. Нестор літописець зазначав, що сіверяни їли усе нечисте (нечистим вважалось м'ясо дрібних тварин - бобрів, вивірок, хом'яків). Сіверяни не перебирали їжею і споживали усе, що давала земля.

Кургани сіверян виділялись спіралевидними кільцями. Вони схожі на Правобережні поховання — простота костюмів, особливі перстені тощо. 
Сіверяни платили данину хозарам, а пізніше, за князя Олега були приєднані до Київської Русі. Востаннє сіверяни згадані у “Повісті врем'яних літ” у 1183 році.

Твори