Українці
Українці — східнослов'янський народ, що сформувався на землях України. За межами України проживають в Росії, Казахстані, Молдові, Білорусі, Киргизії, Узбекистані, Польщі, Канаді, США, Аргентині та інших країнах. Загальна кількість перевищує 46 мільйонів осіб. З них 37 мільйонів мешкає в Україні. Розмовляють переважно українською мовою, що належить до східнослов'янської мовної групи. За релігійною приналежністю переважно християни східного обряду. До 20 століття вживали самоназву русь, русини, козаки. Також називалися рутенами, черкасами, малоросами.
1. Населення
2. Етнічна територія
3. Перша назва
4. Традиційна культура
5. Поселення
6. Одяг
7. Кухня
2. Етнічна територія
3. Перша назва
4. Традиційна культура
5. Поселення
6. Одяг
7. Кухня
Населення
Заселений переважно етнічними українцями ареал Європи розташований в її центрально-східній частині, на південному заході Східноєвропейської рівнини, у Східних Карпатах і прилягає до Чорного й Азовського морів. Українська етнічна територія охоплює близько 600 тис. км² (без врахування відірваних від суцільної етнічної території українських етнічних анклавів) і простягається приблизно на 1400 км. із заходу на схід широкою смугою переважно від 300 до 700 км. з півночі на південь.Етнічна територія
Особливістю української етнічної території серед величезних євразійських просторів усіх сучасних слов‘янських народів є те, що найімовірніше саме на ній сформувалася праслов‘янська етнічна спільнота, частина якої (та, що не мігрувала звідси) з часом розвинулася в сучасних українців. Ядро української етнічної території від початку формування українців до сьогодні було розташоване в межах сучасної державної (національної) української території.
Українці віддавна сприймали природне середовище як невід‘ємну складову рідного краю. Заселені українцями землі мали і мають великі ресурси для сільськогосподарського і промислового виробництва, мають геополітичне та історично-політичне значення. Це розпалювало загарбницькі апетити чужинців.
Обриси і площа української етнічної території з плином часу змінювалися в залежності від конкретних історичних обставин та від політики щодо українців, яку провадила певна державна влада на підконтрольних частинах українських земель. У лісостеповій та степовій смугах України українська людність під тиском кочових племен не один раз рідшала й зовсім зникала, потім знову селилася з північних і західних українських земель. Велику роль у розвитку етнічної території українців та етнічного складу людності українських земель відігравали міграційні процеси.
У ХІХ ст. і майже до середини ХХ ст. українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи південно-західну частину сучасної Білорусі, низку прилеглих до сучасної української національної території районів Польщі, Словаччини, Румунії, Молдови та Російської Федерації. Незважаючи на значні територіальні втрати[8] етнічна територія українців продовжує залишатися найбільшою серед європейських народів та другою за величиною у Європі (після європейської частини етнічної території росіян, які за географічною класифікацією є євразійським етносом).
Перша назва
Одна з перших назв «русь», пізніше «руси» (множ.)/«русин» (од.) фіксується ще в «Повісті врем'яних літ» та у договорах князя Олега з Візантією 911—912 років, і тісно пов'язується з норманами та династією Рюриковичів. Використовується, як самоназва українського народу з 13 ст. до початку 20 ст. (з 18 по 20 ст. одночасно з назвою «українці»).
З XIV ст. в письмових джерелах з'являються назви Мала Русь та Велика Русь, ймовірно запроваджені Константинопольським патріархатом, за аналогією з термінами «Мала Греція» та «Велика Греція». Під «Малою Руссю» розуміли митрополію — Південну Русь (сучасну Україну), а під «Великою Руссю» — північні руські землі. З XVII ст в назвах царів починає зустрічатись титул «Царь Великой, Малой и Белой Руси». Форма «Мала Русь» (або Малоросія) була прийнята у державному діловодстві Російської Імперії аж до XX ст. В побутовій мові вживалась нечасто, але під такою назвою Україна була відома в українській, російській, подекуди в іншомовній науковій літературі 19-20 ст.
Етнонім «українці» фіксується наприкінці XVI століття у документах, присвячених повстанню Григорія Лободи та Северина Наливайка, а також у боротьбі з татарами. У першій половині 17 ст. «українцями» називали на сеймах Речі Посполитої послів від Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств (дивись також українники). Етнонім походить від крайового топоніма «Україна», який вже зустрічається у київському літописі під 1187 роком, етимологію якого пояснюють наразі декілька гіпотез.
З першої половини 19 ст. українська інтелігенція починає використовувати назву «українці» як загальноукраїнський етнонім. Проте, наприклад, Тарас Шевченко слова «українець» жодного разу не вживав. Остаточно стверджується самоназва «українці» у Східно-Центральній Україні після національно-визвольного руху 1917—1920 рр. В Галичині і Буковині починає поширюватися з кінця 19 ст., в часи піднесення українського національно-культурного руху, цьому сприяють українська інтелігенція — рух січових стрільців і національно-визвольний рух, діяльність УПА тощо.
Традиційна культура
Основна традиційна галузь сільського господарства українців — орне землеробство з перевагою трипілля (поряд з ним ще в XI столітті в Карпатах і на Полісся зберігалося подсічно-вогневе й перелогове). Обробляли жито, пшеницю, ячмінь, просо, гречку, овес, коноплю, льон; з кінця XVII століття — кукурудзу, тютюн, з другої половини XVIII століття — соняшник, картоплю; з городніх культур — капусту, огірки, буряк, редьку, цибулю та ін., кавуни й гарбузи (у степових районах), з початку XI століття — помідори та перець. Для українців здавна характерно присадибне садівництво (яблуні, груші, вишні, сливи, малина, смородина, аґрус, у меншій мірі абрикоси, черешня, виноград).
Комплекс традиційних землеробських знарядь складався з дерев'яного із залізними частинами плуга з передком, рала (однозубого й многозубого), мотики й заступа різних форм, борони, переважно рамкової, та ін. У поліських і частково лівобережних районах замість плуга й рала вживалася соха двох типів: беспередкова (однокінка, Чернігово-Сіверський варіант) і на колесах (литовка, або поліська). Комплекс знарядь збирання складався з серпа, коси, граблів та вил. Молотили ціпом, на півдні — також ковзанкою й кіньми, зрідка молотильною дошкою диканей, на відкритих струмах у поле, у Полісся — у гумно та клуні; у північних районах хліб підсушувався в клунях. Зерно перероблялося на водяних і лодейних (установлених на човнах або плотах) млинах, а також на вітряках і так званих тупчаках.
Українці розводили велику рогату худобу переважно сірої степової та іншої порід, овець, коней, свиней, домашнього птаха. Переважала вигонна, а в Карпатах сезонна гірничо-відгінна форма випасу тварин. Бджільництво й рибальство грали в господарстві підсобну роль.
Український чумак — перевізник вантажів на великі відстані, особливо солі й риби на здорових возах мажах, запряжених волами. Значне місце в господарстві займали різноманітні промисли й ремесла — ткацтво, поташний, гутний (виробництво скла), гончарний, сукновальний, деревообробний, шкіряний та ін.
Поселення
Традиційні сільські поселення — села, слободи, хутора вуличного, радіального, розкиданого та іншого планування. Житло дореволюційного селянства — хати (укр. хати), глинобитні або зрубні, побілені зсередини й зовні були двох-трьохкамерними (типу хата — покрову — хата або хата — покрову — комора), а в бідняцьких господарствах — однокамерними, зі глинобитною підлогою, чотирьохскатної солом'яної, а також з очерету або дранки на даху. У Полісся та в ряді районів Східної Галичини житло залишалося аж до початку XX століття курним або напівкурним.
Основою житла є дубові підвалини, які лежать на кам'яному фундаменті. Відповідно до народних вірувань житло вхідними дверима зорієнтоване на Південь, покуття — на Схід, а задня частина хати, відповідно, на Північ. Садиба має традиційну для української хати трикамерну будову.Сіни виконують роль прихожої кімнати та господарського вузла. Наступна кімната називається коморою. Це традиційно господарська частина українського житла. Всередині комора залишалася небіленою і використовувалась переважно для зберігання харчових запасів.
При наявності в різних історико-етнографічних районах локальних особливостей житла інтер'єр був досить однотипним. При вході в хату праворуч або ліворуч у куті розташовувалася піч, повернена устям до довгої сторони будинку. По діагоналі від неї в іншому куті, парадному, прикрашеному вишитими рушниками, квітами, висіли ікони, стояв стіл (у бідняків іноді — скриня-скриня), на якому лежали хліб і сіль, накриті скатертиною. Уздовж стін від стола розташовувалися лави для сидіння. До печі вздовж тильної сторони примикав настил (пив) для спання, над ним висіла вішалка (жертка). На стіні або в куті при вході влаштовувався «мисник» для посуду. Протилежна від входу стіна, а також пекти часто розмальовувалися квітами, особливо якщо в родині була дівчина.
Селянський двір включав залежно від заможності хазяїна одну або кілька господарських будівель: хлів, повітку, комору, на півдні — загінчики для худоби і т.ін. Українці жили також в численних містах, передмістях і містечках. Житло бідних городян мало відрізнялося від сільської хати. Заможні жили в будинках, нерідко цегельних або кам'яних, з декількома кімнатами (залою, кухнею, опочивальнею(спальнею) та ін.), з ґанком або верандою, зовні часто пофарбованими.
Одяг
Різноманітний і барвистий був народний костюм. Жіночий одяг складався з вишитої сорочки (сорочки — тунікоподібної, поликової або на кокетці) і незшитого одягу: дерги, запаски, плахти (з 19 століття зшитої спідниці); в прохолодну погоду носили безрукавки (керсетки, киптари та ін.). Жінки на Полтавщині у свята поверх сорочки вдягали плахту, а в будні дні — чорну запаску, яку називали також «дергою» або «джергою». Джерга являла собою просто прямокутний шматок чорного або синього тонкого сукна шириною близько 170 см. Поверх нижньої сорочки і запаски в багатьох областях України жінки надягали юпку — верхню приталену сорочку із широкою призібраною нижньою частиною.
Характерна риса українських дівочих головних уборів полягала в тому, що верхня частина голови (маківка) завжди залишалася відкритою, тому дівочі головні убори найчастіше мали форму вінка. Дівчини заплітали волосся в коси, укладаючи їх навколо голови та прикрашаючи стрічками, квітами або надягаючи на голову вінок із паперових квітів, строкатих стрічок. Непокрита голова в заміжньої жінки вважалася верхом непристойності, тому із самого заміжжя жінки носили очіпок — капелюшок із вовняної або шовкової тканини або із парчі, рушникоподібні головні убори (намітки, обруси), або пізніше хустку.
Найдавнішим і найбільш розповсюдженим чоловічим головним убором була шапка, її численні різновиди — шоломок, йолом, яломок, мегерка. У жарку погоду голову покривали солом'яними брилями, іншим часом — повстяними або каракулевими, часто носили смушкові (зі смушків), циліндроподібні шапки.
Чоловічий костюм складався з сорочки (з вузьким стоячим, що часто вив коміром зі шнурком), заправленої в широкі або вузькі штани, безрукавки та пояси.
Найпоширенішим взуттям були постоли з сирицевої шкіри, а в Поліссі — личаки (постоли), серед заможних — чоботи. Виготовлялися личаки з лика лози, липи і в'яза. Взуття складалося з плетеної підошви і петель з боків ступні. На нозі личаки трималися за допомогою конопельної або личаної мотузки, протягненої крізь петлі. Чоботи на території України були відомі зі скіфських часів. Виготовлялися вони із сап'яну — м'якої шкіри особливої вичинки.[15] У часи Київської Русі носили гостроносі чоботи із загнутими догори передами. У широке вживання чоботи ввійшли набагато пізніше — у кінці XVIII століття, та й то переважно серед заможного населення.
Верхній одяг українців відрізнявся великою розмаїтістю. Жінки й чоловіки носили короткі і довгополі безрукавки, іноді вироблені з хутра. В лемків була чуганя — верхній одяг з наглухо зашитими рукавами, які служили кишенями. Свита — верхній сукняний одяг, звичайно коричневого або чорного кольору — змінювалася залежно від регіону і майнового положення її власника не тільки фасонами, але й покрієм. Вона могла мати каптур («ворок»). Жіноча свита була приталеною. Кунтуш і опанча, однотипний з каптаном одяг з домотканого полотна біло-сірого кольору, були більш ошатними різновидами свити. Козацький жупан із сукна, родич кавказького бешмета. Зимовим чоловічим і жіночим одягом служили шуби або кожухи, які іноді називали «зимогрії». Він шився із 7-9 овечих шкур. Носили його досить довго — 10-15 років, а потім покривали сукном і продовжували носити ще кілька років. На негоду був розрахований кобеняк, що являв собою великий сукняний мішок із прорізом для очей і рота. У старовину кобеняк був найпоширенішим верхнім одягом. У суворі зими його надягали поверх кожуха.
Пояси були чи не найважливішим елементом чоловічого та жіночого одягу. Чоловіки зав'язували пояс спереду, а жінки — так, щоб кінці пояса і зав'язувалися, і висіли ззаду. Пояси були почасти плетені, а в карпатських українців — шкіряні або з цупкої матерії, дуже довгі, що дозволяли обгорнути талію кілька разів. Вважалося, що пояси чоловіків повинні бути одноколірними, а в жінок — строкатими. Найпоширеніші кольори поясів — червоний і зелений, причому чоловічі пояси найчастіше були червоного кольору.