Котляревський Іван

1769 — 1838

Котляревський Іван Петрович
(9 вересня 1769 — 10 листопада 1838)
Поет, драматург

Народився Іван Котляревський у Полтаві 9 вересня 1769 р. Батько його, Петро, був канцеляристом міського магістрату, а дід — дияконом. У 1793-му Котляревських було записано в родове дворянство, тож Іван виховувався як син мішанина, а дворянином себе усвідомив уже в дорослому віці.

Початкову освіту він здобув у дяка (що було на той час дуже поширено) і в десятирічному віці вступив до місцевої семінарії. Навчання в таких закладах тривало тоді десять-тринадцять років. Спочатку це було читання й письмо, згодом — російська й латинська мови та літератури, поетика, риторика, філософія та богослов'я. Вивчаючи поетику й риторику, семінаристи робили переклади російською поезій Вергілія, Овідія, Горація, писали, наслідуючи їх, власні віршовані твори. Саме в семінарські роки Котляревського у шкільній освіті Російської імперії було запроваджено викладання французької мови, тож хлопець зміг опанувати і її.

С.Стеблін-Камінський, добрий приятель і перший біограф поета, згадував: "Ще в юнацькі роки Котляревський мав пристрасть до віршів і вмів до будь-якого слова вправно добирати рими, дотепні й вдалі, за що товариші по семінарії прозвали його "римачем".

У 1789-му, залишивши семінарію, Котляревський влаштувався на кілька років на службу до Новоросійської канцелярії в Полтаві, а з 1793-го — працював приватним учителем у поміщицьких маєтках губернії. Кріпаків дворянин Іван Котляревський мав лише трьох, але був волелюбний сам, тож відмовився й від володіння "душами".

Учителюючи, молодий чоловік опинився ближче до звичаїв селянського життя, які бачилися йому приємнішими й природнішими за губернську канцелярщину, відчув більший інтерес до всього народного, не зіпсутого новітніми віяннями: мови, звичаїв, ігор, зборищ, обрядів, легенд, пісень. На цей період (1794) припадає і початок його роботи над першим відомим власним літературним твором — бурлескно-травестійною поемою "Енеїда" на сюжет Вергілія, якого Котляревський, бувши семінаристом, проштудіював більш ніж до тонкощів і якого сприймав не стільки з пафосом, скільки з живим гумором.

У період учителювання в житті Івана Петровича трапилися дві події, які спричинили важливі наслідки. По-перше, в маєтку біля Золотоноші (це місто належало тоді до Полтавщини), де Котляревський навчав дітей господаря, він познайомився з гостем, який був від нього у великому захопленні і взяв почитати рукописний примірник "Енеїди". Це був конотопський поміщик Максим Парпура. Він служив у Петербурзі колезьким асесором і завідував там друкарнею медичної колегії. По-друге, Котляревський закохався. Та почуття його виявилося заздалегідь приреченим, бо дівчина була служницею-кріпачкою в того ж таки поміщика з-під Золотоноші, й останній навіть слухати не захотів про те, щоб відпустити її на волю.

Ображений у своїх найкращих почуттях, Іван Петрович покинув учителювання й вирішив утвердитися на іншому поприщі. Від 1796 р. він перебував на військовій службі у сформованому з українських козацьких полків Сіверському карабінерному полку (згодом його перетворили на драгунський). До 1806 р. полк стояв на Полтавщині, тож Котляревському не потрібно було кардинально змінювати свій стиль життя й побут, поривати зі старими зв'язками. Тривала в цей період і його робота над "Енеїдою". Крім того, збереглася написана ним наприкінці 1804 р. "Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну" (тодішньому генерал-губернатору Полтавської і Чернігівської губерній).

У 1798 р. поет несподівано дізнався, що в Петербурзі коштом згаданого Максима Парпури було видано перші три частини "Енеїди" під назвою "Энеида, на малороссийский язык перелицованная И.Котляревским". Це, кажучи сучасною мовою, "піратське" видання аж ніяк не входило у плани самого Івана Петровича й до глибини душі його обурило. Проте помста Котляревського була не позбавлена гумору: він присвятив колезькому асесорові, який вирішив, не питаючи дозволу, прославитися за його рахунок, кілька рядків у доопрацьованій "Енеїді", "вдостоївши" його честі посмажитись у відвіданому Енеєм і Сивілою пеклі:

Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
І розпинали на бику.
Натуру мав він дуже бридку,
Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать...

Історія з коханням до вродливої кріпачки теж мала своє продовження. Спершу Іван Петрович дізнався, шо вона зникла з маєтку безвісти, а потім — що її викрав ловелас-поручик, який служив із ним в одному полку й навідувався до тих самих золотоніських поміщиків іще за часів його вчителювання. Дівчина, не стерпівши наруги, вчинила спробу самогубства, але була врятована і стала черницею в Червоно- гірському монастирі.

У результаті дуелі поручик став інвалідом, а прапорщик Котляревський... поручиком. За "недостойний" вчинок його було викликано "на килим" до генерала Дотішампа, але останньому, людині проникливій далекоглядній, сподобалася гідність із якою тримався молодший офіцер (у царській армії прапорщик — це було офіцерське звання), і замість того, щоб покарати зухвальця, він узяв його собі в ад'ютанти.

У 1806—1807 pp. Котляревський у складі Сіверського полку став учасником російсько-турецької війни, зокрема взяття фортець Бендери та Ізмаїл. Причому на війні Іванові Петровичу доводилося не лише стріляти, а й виконувати дипломатичні місії — вести переговори від імені командування царських військ із буджацькими татарами, від яких потрібно було домогтися нейтралітету, тобто непідтримки Османської імперії, та з козаками Задунайської Січі — єдинокровними українцями, які, проте, перебували в підданстві султана і яких він мав завдання залучити на бік Російської імперії.

Після війни, на початку 1808 p., Котляревський вийшов у відставку в чині штабс-капітана. І того ж року довідався, що в Петербурзі, вже вдруге без його відома, опубліковано перші три частини "Енеїди". Тепер "піратом-меценатом" був Іван Глазунов.

Залишивши військо, Котляревський поїхав до Петербурга зі сподіванням знайти там якусь цивільну службу, але ці пошуки не мали успіху: тамтешні можновладці сприйняли його як бідного провінціала без протекції. Навідавшись до північної столиці особисто, поет нарешті сам опублікував свій твір, доповнивши його четвертою частиною, тепер уже під назвою "Вергилиева "Энеида", на малороссийский язык преложенная И.Котляревским" (1809). Цього разу кошти на видання дав полтавський поміщик С.Кочубей.

1810 p. Котляревський повернувся на постійне проживання до Полтави, де на багато років обійняв посаду наглядача Будинку виховання дітей бідних дворян. Одним із вихованців Івана Петровича в цьому закладі був Михайло Остроградський — знаний математик.

Під час російсько-французької війни 1812 р. генерал-губернатор князь Я.Лобанов-Ростовський, знаючи Котляревського як досвідченого військового, доручив йому сформувати козацький кінний полк. Із відповідальним завданням поет упорався за 17 днів, але стосовно себе особисто подав прохання, щоб його залишили наглядати за Будинком виховання дітей бідних дворян. Прохання задовольнили, й Іван Петрович передав новостворений полк іншому командирові.

У 1813—1814 pp. Котляревський, виконуючи доручення того самого генерал-губернатора, їздив до Дрездена й Петербурга. В той час він працював над п'ятою частиною "Енеїди", а в 1817-му зробив переспів російською "Оди Сафо". Крім того, Котляревського вважають автором кантати "Малороссийских губерний общий хор", написаної на честь перемоги над французами.

1816 р. Я.Лобанова-Ростовського на посаді малоросійського генерал-губернатора змінив Микола Рєпнін — рідний брат декабриста Сергія Волконського й батько тієї самої Варвари Рєпніної, яка була вірним другом Тараса Шевченка в його найтяжчі роки. Канцелярію Миколи Григоровича очолив Михайло Новиков, член таємного "Союзу порятунку". Котляревський увійшов до створеної останнім 1818 р. в Полтаві масонської ложі "Любов до істини". Роль його в масонстві називалася "витія" — тобто промовець, виголошувач текстів.

З 1818 по 1821 р. поет був одним із двох директорів Полтавського театру. Він готував репертуар, часто сам переробляв драматичні твори, дотягуючи їх до належного рівня майстерності, приходив на репетиції та вистави. У 1818—1819 pp. Котляревський написав п'єсу "Наталка Полтавка" та водевіль "Москаль-чарівник" (надруковані, відповідно, в 1838 й 1848 pp.). Ці твори глядачі вперше побачили 1819 р. на полтавській сцені. Під час свого приїзду до міста в них обох зіграв Михайло Щепкін. "Розкриттям свого таланту у виконанні ролей з народного життя він зобов'язаний Котляревському, який розпізнав у ньому першокласного артиста; надії його справдилися", — писав про М.Щепкіна в 1861 р. журнал "Основа". До речі, насправді великий актор був зобов'язаний Котляревському не тільки цим, адже Іван Петрович доклав чимало сил іще й до того, щоб організувати викуп М.Щепкіна з кріпацтва, у графів Волкенштейнів, які загнули за нього ціну десять тисяч карбованців. Викуплено його було саме в Полтаві під час гастролей. Найбільшу суму вніс прихильний до Котляревського та його театру М.Рєпнін.

Розправу з учасниками повстання 1825 р. на Сенатській площі в Петербурзі й розгром повсталого проти царя Чернігівського полку біля Ковалівки на Київщині Іван Петрович мусив сприйняти не лише як загальнодержавну, а і як велику особисту трагедію, адже серед декабристів він мав багато друзів і знайомих, хоча за ним самим царська жандармерія не виявила ніяких бунтарських дій, і його становище фактично не змінилося. Якщо, звісно, не брати до уваги посилення цензури творів.

Із 1827 по 1835 р. Котляревський займав посаду попечителя Полтавського благодійно-лікувального закладу (залишаючись водночас наглядачем Будинку виховання дітей бідних дворян). Помер він у рідній Полтаві 10 листопада 1838 р.

Повний текст "Енеїди" (в шести частинах) побачив світ у друкарні Харківського університету в 1842 p., вже по смерті поета.

Івана Котляревського зазвичай називають зачинателем нової української літератури, твореної живою народною мовою. Це не означає, ніби всі автори, старші за нього, писали книжною українською, церковнослов'янською латиною абощо. Твори українською мовою в її сучасному розумінні, й поетичні зокрема, були й до нього. Нею віршували такі знамениті автори, як Іван Мазепа, Семен Климовський та ін. Але тільки з приходом творця "Енеїди" й "Наталки Полтавки" про українську літературу, писану живою народною мовою, стало можна говорити як про самодостатню цілість — із різними родами й жанрами.

На сайті доступні твори:
Енеїда
Москаль-чарівник
Наталка-Полтавка
Поетичні твори. Драматичні твори. Листи
Публікація в поетичній антології "Українська муза"
Іван Котляревський. (Історія української літератури ХІХ століття. Книга перша)
Давня сміхова культура в «Енеїді» І. Котляревського

Провісники (І. Котляревський, М. Шашкевич)

Соломія Павличко. Культурні дискурси кінця століття: Котляревський, двохсотліття української літератури та її вороги

Наталка-Полтавка(1978)
Москаль-чародей (1995)
Енеїда (1991)
 

Видання та твори


Енеїда Енеїда

Котляревський Іван, Дахно Володимир, Поклад Ігор

Котляревський І. Енеїда Котляревський І. Енеїда

Котляревський Іван

Коментарі