Андріяшик Роман

1933 — 2000

Андріяшик Роман  Васильович
(9 травня 1933 — 2 жовтня 2000)
Письменник

Pоман Андріяшик народився 9 травня 1933р. в селі Королівці на Тернопільщині. У 1964p. закінчив факультет журналістики Львівського університету, працював на журналістській та видавничій роботі. Характерною особливістю творчості письменника є те, що він одразу ж заявив себе як талановитий романіст. Першою його книжкою став роман «Люди зі страху»(1966). Проза Андріяшика — антимонументальна. В ній немає ні епохальних подій, ніепохальних героїв, ні ідей-пам'ятників. Суб'єктивне ставлення до дійсності, з чимвийшов письменник уже в першому своєму творі, булопринциповим.

Стильовою домінантою цієї прози стане лірико-трагічна тональність. За нею відкривається широкий романнийпростір, у якому розкриття внутрішніх імпульсів, особливостей психіки героя такожруйнувало псевдоепічну цілісністьсвіту.

Заперечуючи традицію монументалізму, відкидаючи провінційне соціально-побутове письмо, Андріяшик насичує текст інтелектуальним змістом: різними філософськими, поетичнимиремінісценціями, цитатами тощо. Для шістдесятників-прозаїків визначальним сталовідкриття Е. Хемінгуея, Г. Белля, бо це було передусім нове прочитання трагедіївійни. Тема війни у творчості Р. Андріяшика посідає також значне місце, виростаючив проблему чоловічої долі.

Головний геройроману «Люди зі страху» — учасник першої світової війни. Захищаючи політичні амбіції Австро-Угорської імперії, він переживає безглузду й абсурдну для українцявійну. Звідси, від пережитого, прийде розуміння, що гідність та всілякі невигаданічоловічі чесноти не можна випробувати на війні, де від людини вимагається лише їїбездумна, механічна участь. Гідність, мужність приходять з «волею». А велич людини розкривається лише за сприятливих суспільних обставин. Ці думки, висловленіПрокопом Повсюдою, розходилися з традиційною точкою зору, згідно з якою людину випробовують обставини.

Так само і геройроману «Додому нема вороття» (1976) Оксен Супора, сторонній, чужий воюючому світові гуцул, мріє про надійно влаштоване життя, з усіх сил прагне вижити. Страхперед нескінченністю війни, втратою батьківщини та й взагалі страх перед фізичним винищенням перетворює його на приреченого втікача. У повній безнадії, спізнавши неймовірну радість любові до жінки, він спізнає на повну силу і невичерпну осоружність самотнього і зіпсованогожиття.

Продовжуючи художнє дослідженнявійни на іншому етапі нашої історії, письменник завершує його в романі «Сад безлистопаду» (1980). Герой твору — сучасник автора, звільнений в запас офіцер радянської армії, що став заложником атомної зброї, жертвою ядерного опромінення.Р. Андріяшик одним із перших в українській літературі замислюється над людськими жертвами підпільної атомної війни. Людство, стверджує письменник, живе передчуттями нової руйнації.

Однією знаскрізних проблем творчості письменника є переживання національного почуття. Вромані «Люди зі страху» автор спирається на події 1916 — 1919 pp. в Західній Україні, позначені розпадом Габсбурзької імперії, проголошенням і крахом Західноукраїнської Народної Республіки. Це був час надій, сумнівів і зневіри. Р.Андріяшик зображує дві політичні сили — прихильників національної ідеї тасоціальної революції. Його герой стомився від політики, прагне у «цьому содомі»зберегти свою окремішність, своє самостійне існування, бо «стужився за самимсобою», втомився споконвічною невлаштованістю своєїнації.

Занепад республіки, крах омріянихсподівань підсилюють песимістичні настрої героя щодо українства. Люди зі страху неможуть творити історію. «Жертви, посвяти, самозречення» націоналістів, патріотів здаються Прокопові «страхітливо бридким ділом», де «лише галасу багато», де можна виправдати свою бездіяльність. Все це можна назвати «трагедією занепаду», якурозігрують амбіційні «плаксії», не спроможні на власну державність — так іронізуєголовний герой роману.

У романі «Люди зістраху» Андріяшик намагався узгодити офіційну ідеологічну доктрину щодонаціонально-визвольної боротьби в Західній Україні зі своїм патріотичним почуттям— це спричинило ідейну непослідовністьтвору.

Бридкий, «темний», «гадючкуватий»,з перекошеним ненавистю лицем, Онисим Невечір, хотів того автор чи ні, неадекватно характеризує національно-визвольний рух у Західній Україні. Подібну ж місіювиконає в «Саді без листопаду» Юрій Верхоляк. Так, власне, завершується розпочатав першому романі критика «буржуазних націоналістів». Але це буде вже у 80-х. Апосередині цього періоду ще вийде«Полтва».

Цей роман був опублікований ужурналі «Прапор» (1969. № 8—9). Значно перероблений, позбавлений головних ідейнихакцентів, твір вийшов у 1982p. під новою назвою «Думна дорога». У «Полтві»Андріяшик звертається до історії польської окупації Галичини, до надзвичайно промовистого факту тих часів — діяльності «першого і єдиного у світі підпільного університету» в умовах жорстокої полонізації в ЗахіднійУкраїні.

Символічною є сама назва твору.Полтва — це річка, що тече під Львовом. Її замуровано в бетон. Але людипам'ятають, що «під чавунною декою клекочуться і б'ються об мури темні запінені потоки» колись чистої річки Полтви. Забруднена нечистотами, ця підневільна річкавиростає в романі до символу попсованого життя, підпорядкованого суспільномубеззаконню.

Вдумливому читачеві неважкобуло провести аналогії з радянською дійсністю, зокрема з тим, як пильновистежувались і викорінювались у ній всілякі паростки національно-визвольногоруху.

У «Полтві» виразно простежуються дві тональності — трагічна і героїко-оптимістична. Вона передусім пов'язана з двомаперсонажами — Мартою та Юліаном. Мартою Чорнезою називає письменник свою героїню,цим підкреслюючи свій задум образу «трагічно замріяної» жінки. А Юліанове прізвище— Господар. І воно асоціюється із впевненістю,перемогою.

У «Думній дорозі» образ Юліана,по суті, затушовано, таким чином лірико-трагічна тональність стає визначальною, аобраз Марти — головним. Ідейний зміст цієї переробленої редакції роману скеровується в історичне минуле українського народу і не торкається сучасного тамайбутнього.

Написаний на хвилі національного відродження, роман «Полтва» був несподіваним ударом пототалітаризмові. Офіційна критика одразу відреагувала на це. Зазнавши політичних звинувачень, Андріяшик змушений був піти на певний компроміс зі своїмипереконаннями. У середині 70-х років письменник, прислухаючися до соціального замовлення «відтворювати героїчні будні робітничого класу», видає роман «Кровнасправа» (1978) — річ, безумовно, компромісну, прямолінійну, але в потоці тодішньої«виробничої прози» вона все ж вирізнялася більшою художністю.

Наприкінці 80-х Р. Андріяшик публікує роман «Сторонець», де створює художній портрет Юрія Федьковича. Він був офіцером цісарської армії і німецьким римотворцем. На рідній землі, куди післявійськової служби повернувся на спочинок, тут, у «безгомінному запусті», у Сторонці-Путилові, йому судилося стати українським письменником.

Федькович у трактуванні Андріяшика — переконаний нонконформіст. Саме така позиція посилює самітництво цієї творчої постаті не лише у суспільстві, а й в особистому житті. Образ «до краю самотнього, безрідного, безрадного», непокірного, непристосованого чоловіка ймитця особливо близький авторові, про що свідчать його попереднітвори.

Відображена в його творчості трагедія людського життя, позбавленого впевненості й самоцінності, означала відновлення гуманістичного пафосу нашої літератури, яка від суспільних ісоціальних проблем еволюціонувала до проблем людських, індивідуальних. У своїхтворах Роман Андріяшик упритул підійшов до проблеми насильства суспільства надлюдиною, здійснюваного у різних формах (війни, національне, соціальне рабство тощо), а також до проблеми страху, спричиненого цими негативними явищами. Він показав не лише підневільну людину, а й «мозаїку людського неприйняття» чужогосвіту.

Н.Зборовська

Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь,1998.

Видання та твори


Люди зі страху Люди зі страху

Андріяшик Роман

Коментарі