Рильський Максим

1895 — 1964

Рильський Максим Тадейович
(19 березня 1895 - 24 липня 1964)
Поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, академік АН України

Один із найбільших поетів доби 1917—33, Максим Рильський народився 19 березня 1895 року в Києві; там же закінчив гімназію Науменка (1908—15) та вчився спершу на медичному, потім на філологічному факультеті Університету св. Володимира. Многократні чужинні окупації, внутрішня боротьба і руїна в Києві перешкодили закінчити університет. Батько його — Тадей — з поміщиків,відомий провідник руху так званих «хлопоманів», що старалися повернути спольонізоване панство в праматірне лоно служити визволенню і відродженню українського народу. В умовах заборони української школи і культури батько зумів дати синові українську освіту і самосвідомість. Ранні дитячі роки поета пройшли в селі Романівці Сквирського повіту на Київщині, звідки родом його мати селянка. Мабуть, від мами Рильський дістав інтимне знання народної української мови, пісні й традиції.

Українські вірші почав писати з дитинства; коли мав 15 років — вийшла друком його перша книжка поезій НА БІЛИХ ОСТРОВАХ (Київ, в-во «Життя й мистецтво», 1910). У ті ж часи друкував свої поезії в журналі «Українська хата». Рильський привітав українську національну революцію (вірш «Голос відродження» в журналі «Шлях», 1917, ч. 5—6), але його дві перші по 1917 році поетичні збірки — НА УЗЛІССІ, ідилії (Київ, в-во «Шлях», 1918, 16 стор.) і ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ (Київ, в-во «Ґрунт», 1918, 128 стор.) — показують його на чималій дистанції від гігантського революційного чорторию боротьби всіх проти всіх. В цьому юнацькому і ще несамостійному (впливи символістів) періоді творчости Рильського визначилась одна його постійна риса — інтимний зв'язок з природою, замислений ліризм тонкого обсерватора. В найтяжчих роках революції (приблизно 1919—21) Рильський рятується з Києва на село, де три роки вчить дітей у школі, захоплюється мисливством і рибальством, живе книгами і поетичною творчістю. Як показує його поема «Крізь бурю й сніг», революція на українському селі мала свій не менш трагічний розгін. Але тут була мож-ливість дистанції, самотности і самовпорядкування, створення собі духового «білого острова» серед розбурханого революцією океану, інтимного контакту з природою, в якої поет усе життя хотів підглянути таємницю погодження в вічній красі найстрашніших противенств. Результатом була його перша зріла самостійна книжка поезій СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ (Київ, в-во «Слово», 1922, 64 стор.), поетична перлина, в якій вражає інтимне поєднання відчуття гармонії природи і тисячолітніх пригод людського невтомного духа. В цей час до Києва, що почав оживати в новій радянській дійсності, вже повернулись із таких самих сільських островів університетські товариші Рильського — Зеров, Филипович, Бурґгардт (Клен), Петров (Домонтович): до них вертається і Рильський, стаючи вчителем у Києві. У цій групі, що їй (як свідчить М. Зеров) ворожа критика накинула назву «неоклясики», Рильський швидко займає перше місце, випустивши одну за одною блискучі збірки поезій: ПОЕМИ («Чумаки» і «Крізь бурю й сніг» — в-во «Червоний шлях», 1924, 32 стор.); КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ (Київ, в-во «Слово», 1925, 80 стор.); перероблене, на дві третини одсіяне і на третину доповнене новими поезіями видання збірки ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ (ДВУ, 1926, 104 стор.); ТРИНАДЦЯТА ВЕСНА (ДВУ, 1926, 76 стор.); ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ (Київ, в-во «Слово», 1929); ГОМІН І ВІДГОМІН (ДВУ, 1929). За цими збірками поетичних самоцвітів у шухляді поета осталось багато більше поезій, що їх він одсіяв крізь густе сито самокритицизму, найвибагливішо-го естетичного смаку і багатого духового багажу.

Офіційна радянська критика, роздратована суверенною позицією поета, взяла його під постійний обстріл. Втеча від сучас-ности, гедоністично-епікурейське сприймання світу, трубадур буржуазної культури, нарешті «буржуазний націоналіст» — це лише незначна частина з тих закидів, що сипались на його адресу. Рильський, що не вступав у політичну полеміку, все ж опублікував у київській газеті статтю «Моя апологія альбо самооборона» («Більшовик», ч. 216, 25 вересня 1923). Він просив критиків «не робити скороспілих присудів», відкинув зведення поняття «сучасність» до фабричного димаря і повстання проти капіталу. «Коли звернемось до моїх речей, — писав Рильський,— то справді дивно читати в 1922—23 pp. про рибальство, спокій і т. д. Це не значить, проте, що я в час революції лиш спокійно ловив рибу, а тільки вказує на одну особливість моєї психології: я можу одгукуватись ліричним віршем тільки на минуле, на те, що «одстоялось» у душі і може мати прозору форму, питому моїй манірі. Інакше писати не можу».

Тоді ж у циклі «Пісні дроворуба» («Нова громада», 1923, ч.13—14) він дав і іншу відповідь комуністичним уніформістам: Ні, ні, прийдешнє не казарма! Не цементовий коридор...

А в писаній 1927—28 поемі «Сашко» (збірка ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ) у нього є така полемічна дегресія: Той класицизмом очі коле, А той рибальством допіка, Той тінь Плеханова — о, доле! — З могили марно виклика, І всі знайшли, а я шукаю, — І як їм знати, скільки мук Таїть у радості й одчаї Із серця вихоплений звук.

Справді, безглуздим і тупим було трактування «солодкого світу» і клясичного «спокою» Рильського, як гедонізму пересиченого буржуа! Подібно як античні клясики, Рильський великим духовим зусиллям, що не раз обривалось одчаєм, виніс спокій із осереддя бурі, солодкість світу — із його отруйної гіркоти, світло і ясність — із кромішньої тьми і хаосу, прозорість — із каламутної повені його доби, рівновагу — із катастрофи. У многолітньому труді виробив він свій власний клясичний стиль, позбавлений будь-якого «академізму», епігонства чи пози. Це стиль духової перемоги, без якого не можна уявити собі великого відродження, як не можна уявити його без стилів зовсім інакших поезій Тичини й Бажана, драм Куліша, прози Хвильового чи Яновського, а чи вистав Курбаса і фільмів Довженка. У стилі Рильського засоби античної і європейської поезії доповнились секретами незрівняної української народної лірики, що їх вперше розкрив Шевченко.

Незглибна сила і духова ясність патріотизму Рильського походила із свідомости потенцій «новочасного Микули», його «симфонії мускулятур», із віри, що доля призначила цим разом його землі перебрати від попередників і донести до наступників естафету вічного вогню культури і життя. Піднісшись у висоту над битвою, він тримав розборсані нитки вічного божественного і вічного людського, щоб не втратились вони у свідомості розбудженої в полум'ї країни. Надто парадоксально-правдиво і неправдиво звучить скромне і віще признання поета: Мені не вславитись ділами голосними, І може в битві я покину меч і щит, Та рад я вірити, що знов земля цвістиме І новий плід зачне і вродить новий плід.

Для сучасників Розстріляного відродження кожна нова поезія Рильського була несподіваним джерелом у пустелі, черпнувши з якого, втомлена людина здобувала назад почуття свіжости, надії, тривалости.

В 1928 році Рильський викликав сенсацію серед українців, як і серед поляків, своїм незбагненно адекватним перекладом Міцкевичевого ПАНА ТАДЕУША, як також КРИМСЬКИХ СОНЕТІВ та ін. творів Міцкевича. Шедеврами мистецтва перекладної поезії був і його том ФРАНЦУЗЬКІ КЛЯСИКИ XVII ст., всі ліпші речі Пушкіна, поезія французьких парнасців, переклади Шекспіра чи античних поетів. Своєю многолітньою працею над власним стилем Рильський підготовив себе до того, щоб одним революційним розмахом піднести в тих перекладах українську мову до нових для неї висот досконалого медіюму античних і європейських поетичних шедеврів. Він увійшов в нечисленну в світовій літературі групу майстрів конгеніяльного поетичного перекладу.

З філософічним спокоєм дійшовши аж до камери в тюрмі НКВД (арешт 1931), Рильський, ніби за порадою Ґете, бере необхідність за основу і йде на повну капітуляцію перед новітнім Батиєм. В той час, як Москва усуває на десяток років із обігу всю його дотеперішню оригінальну і перекладну творчість (за винятком перекладів Пушкіна), Рильський піснями про Москву здобуває дві сталінські премії. Він потрібен був для виставової вітрини, як потрібен був визначний генерал серед полонених і капітульованих. Поет зникає в зеніті, саме тоді, як горизонти його розсунулись в безкрай, як закреслились контури майбутніх основних творів його життя. (Юрій Лавріненко. Література. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933: Поезія - проза - драма - есей / упорядкув., передм., післямова Ю. Лавріненка; Післямова Є. Сверстюка. - К.: Смолоскип, 2002. - 984 с.)

На сайті доступні твори:
Бодлер
В буденщині процвілій і прокислій
Вікна говорять
Друге рибальське посланіє
З Адама Міцкевича
Запахла осінь в'ялим тютюном
Знов той же Сфінкс
І шум людський, і велемудрі книги
Катеринка на улиці грає
Коли усе в тумані життєвому
Колишеться човен
Кропивка на ставу цвіте і пахне
Людськість
Лягла зима. Завіяло дороги
Меди та пахощі живиці
Молюсь і вірю
Морозе! ти душа Парнаського співця
Музика
Нашу шлюбну постелю вквітчали троянди пахучі
Ніцше
Плюскочуться білі качки
Подвійна лірика
Поет
Прийшла! Таки прийшла нарешті!
Синя далечінь, ІІІ
Солодкий світ!
Сонет нудьги й бажання
Так, ми пролог
Тополя
Труд
У горах, серед каменю й снігів
У футрі лисячім мене одвідав гість
Уривки із поеми "Крізь бурю й сніг"
Фантастичний бріґ (октави), І, ІІ, ІІІ, VII, VIII
Хто храми для богів...
Червоне вино
Шекспір
Я натомився від екзотики
Я не можу тебе забуть
Як ліс, як щогли сміливих фльотилій
Живий голос
Білецький Олександр. Творчість Максима Рильського
Пісні Олександра Білаша на слова Максима Рильського
Зеров Микола. До джерел
Максим Рильський poeta Maximus (у книзі В. Панченка "Неубієнна література")
Присвятні вірші (П. Тичині, М. Хвильовому, М. Зерову) — Максим Рильський

Видання та твори


Київська Русь № 17 "PROчуття" Київська Русь № 17 "PROчуття"

Стус Дмитро, Андрусяк Іван, Щербаченко Тетяна, Рильський Максим, Кушнір Ісаак, Бажан Микола, Степула Надія, Кралюк Петро

Коментарі