Некрасов Віктор

1911 — 1987

Віктор Платонович Некрасов

(17 червня 1911 – 3 вересня 1987) 

письменник, фронтовик, учасник битви за Сталінград, автор книги «В окопах Сталінграда» – не про армію, вождів чи ідеологію, а про людину попереду, яка своїми мужністю та кров’ю відстояла цю країну. Так до нього не говорив ніхто. Некрасов першим прорвався крізь потік офіціозу, і з його «окопів», як із «шинелі» Гоголя, вийшла вся радянська проза про війну.

Павло Лунгін, режисер: «Он становился все больше и больше мифологической фигурой. Когда он начал дрейфовать от Некрасова-писателя, Некрасова-фронтовика в некоторую символическую фигуру, которая отказалась, у него было все. И при интересе к деньгам, к власти, к близости, к сильным мира сего он бы мог абсолютно… честный, фронтовик, обаятельный, красивый, какого-то жуткого обаяния… Но он был первый, который отказывался. Он отказался колаборационировать с властью, он вообще как бы медленно и естественно, без особых политических лозунгов, просто дрейфовал в свободу».

 

Віктор Платонович Некрасов народився 17 червня 1911 року в Києві, Володимирська 4, але його дитинство пройшло в Лозанні та в Парижі, де в госпіталі працювала мати, Зінаїда Миколаївна, дівоче прізвище – Мотовилова. До Києва Некрасови повернулися у 1915 році. «Какая противная страна! В ней нет бананов», – такими були перші слова Віктора в рідній країні. Французькою.

У юності у Віктора Некрасова було два захоплення: архітектура і театр. Як він сам писав, по черзі хотілось бути то Корбюзьє, то Станіславським, а якщо не доведеться – то Михайлом Чеховим. Некрасов навчався на архітектурному відділенні Київського інженерно-будівельного інституту (навіть брав участь у спорудженні Київського вокзалу) і одночасно – в театральній студії при Київському театрі російської драми. Потім працював актором у різних театрах, в тому числі й мандрівних, напівлегальних, з якими об’їздив увесь СРСР. Далі, за мрією «бути Станіславським», подався до Москви, проте до останньої студії великого майстра Костянтина Станіславського його не прийняли.

Востаннє Віктор Некрасов  вийшов на сцену у липні 1941-ого, коли вже почалась війна. «Так и прозябал бы всю жизнь в театре, – скаже він, – если бы не Сталинград». 200 днів, що змінили його життя. На фронті Некрасов служив на посаді полкового інженера, заступника командира саперного батальйону в Сталінграді, в Україні і в Польщі.

Некрасов двічі був серйозно поранений, і опинився в госпіталі в Баку. Після тривалого лікування його комісували як інваліда, оскільки пальці його правої руки майже не рухалися, і лікар порадив розробляти їх самостійно – наприклад, брати олівець і писати листи коханій дівчині. Дівчини не було. Тоді Віктор Некрасов вирішив створити щось на зразок улюбленого роману «На Західному фронті без змін» Ремарка, тільки події він переніс у Сталінград, де воював, і де вперше був поранений. Так з’явилася його книга «В окопах Сталінграда» – жодного слова про партію, три рядки про Сталіна. Зі списку-подання на Сталінську премію її викреслили, але – нонсенс – Йосип Сталін вписав Некрасова туди власноруч – як лауреата.

Вперше «В окопах Сталінграда» надрукували в 1946 році й видавали понад 130 (!) разів загальним накладом у кілька мільйонів примірників, вона була перекладена мало не сорока мовами світу. З цього роману вийшла, як із «Шинелі» Гоголя, вся військова проза країн колишнього СРСР.

За його відомим романом у 1956 році зняли фільм «Солдати». Про роботу над ним Віктор Некрасов згадував як про один із найрадісніших моментів у своєму повоєнному житті. Письменник навіть сам зіграв у фільмі – епізодичну роль полоненого німця у безкінечній колоні.

В 1949 році Некрасов переїжджає на Хрещатик: вони з мамою отримали квартиру в «Пасажі». Тут він прожив 25 років – аж до самої еміграції. Друзі Некрасова згадують про неї, як про квартиру збіднілих дворян – численні книжкові полиці, посередині вітальні – круглий стіл, де у мереживній шалі сиділа й читала Зінаїда Миколаївна, мати. Віктору Некрасову пропонували високі посади у Спілці письменників України, але він відмовлявся – аж надто незручно почував себе у величних коридорах.

На початку 60-х Некрасова розшукала його юнацька любов – Галина Базі. Вони познайомилися ще до війни – під час театральних гастролей Віки (так Віктор Некрасов просив, аби його називали друзі та близькі), вона була заміжня, у неї був син. І в них з Некрасовим був роман. Після війни вони втратили зв'язок. Незадовго перед від’їздом з України вони одружилися і разом поїхали в еміграцію.

Перші проблеми з владою почалися на початку 60-х. Некрасова вирішили задіяти на «міжнародному фронті» і послали у відрядження до Франції, Італії, США. Очікувалось, що письменник «пройдеться» по всіх недоліках капіталізму. А він повертається додому з легкими, трохи іронічними подорожніми нарисами «По обе стороны океана», які було опубліковано наприкінці 1962 року в «Новом мире».

З легкої руки Микити Хрущова Некрасова почали переслідувати за «поклоніння Заходу». Його перестали друкувати, вилучили книжки з бібліотек, завели кілька персональних справ, проробляли в райкомах й обкомах. Фільм «Солдати» (режисер А. Іванов), знятий за повістю «В окопах Сталінграда», було заборонено, але його зрідка показували по телевізору в святкові й ювілейні дні — 9 травня та 22 червня, — знявши з титрів прізвище автора сценарію. Цькування Некрасова тривало понад десять років.

Тоді ж Віктор Некрасов стає активним учасником правозахисного руху, хоч він зовсім і не прагнув до бунту. Це були відчуття душі – виступи проти реабілітації Сталіна, проти нових статей кримінального законодавства, введених для боротьби з інакомисленням. У 1969 році Некрасов, фактично, влаштував демонстрацію у Бабиному Яру – в день 25-річчя трагедії.

Чим помітнішим ставав Некрасов у Києві, тим більше від дратував владу. Знакова фігура, а що робити з нею – не відомо. Його квартира в «Пассажі» стала якимось центром інакомислення: постійно гості з Москви, та ще й імениті, непередбачувані вчинки, численні листи на захист переслідуваних владою – куди оком не кинь – виклик. «Я не могу сказать, что он стал диссидентом. Он был друг своих друзей – и это главное», – згадує Павло Лунгін, режисер, друг Некрасова.

У 1973 році його виключили з партії, куди він вступив у 43-ому – під час запеклих боїв за Сталінград, з формулюванням «За то, что позволил себе иметь собственное мнение», і стали все частіше викликати в будівлю КГБ на Володимирській – «поговорити про радянську літературу».

Останньою репресивною акцією проти Віктора Платоновича став обшук, проведений у його квартирі 17 січня 1974 року, що тривав майже дві доби без перерв — 42 години. Вилучили книги і рукописи, друкарську машинку, фотоапарат і навіть скальпель матері, на той час уже покійної. Некрасов ніяк не міг повірити, що це відбувається з ним. З розореної квартири він пише листа Брежнєву – вимагає, аби йому повернули рукописи. Замість відповіді його виключили з Союзу письменників України.

«И стало пусто. И телефон умолк. Стараюсь понять. Но не выходит. Я разлюбил Киев. Потому что он разлюбил меня».

Не витримавши всіх знущань і переслідування влади, Некрасов пише Брежнєву ще одного листа – із проханням про виїзд з країни, в якій народився і за яку воював. Отримавши за два місяці дозвіл, на 64-му році життя він разом із дружиною покинув Київ назавжди. За офіційною версією, він виїжджав до дядька в Цюріх, але було зрозуміло, що звідти він перебереться в Париж, і що його «витиснули» з країни. На кордоні йому не дозволили взяти з собою медаль «За оборону Сталінграду», і тоді Некрасов пришпилив її до своєї однойменної книги. Полковники КГБ відступили – він поїхав зі всіма бойовими нагородами.

Згодом в еміграції, в 1981 році, перевидаючи свою знамениту книжку про Сталінград, він у післямові до неї писав:

«Тридцать лет в партии — самой жестокой, самой трусливой, сильной, беспринципной и растленной в мире. Поверил в нее, вступил и к концу пребывания в ней — возненавидел. Три года в армии, в самые тяжелые для нее дни. Полюбил ее и победами ее горжусь. Полюбил вечно чем-то недовольного рядового бойца, — солдатом он стал называться позже. Нет, не того, что на плакатах или в Берлине, в Тиргартене, спокойного, уверенного, в каске — их никто никогда не носил, — а другого, в пилотке до ушей, в обязательно разматывающихся обмотках, ворчливого, матюкающего старшину больше, чем немца, пропахавшего пол-Европы и вскарабкавшегося на Рейхстаг».

«Я парижанин, – скаже Некрасов про себе уже в столиці Франції, – странный парижанин. С чужим языком и чужими привычками. Французом я так и не стал, а вот парижанином – стал». В Парижі Віктор Некрасов багато працював, випустив шість книжок, співпрацював з російськомовними журналами і газетами, був заступником головного редактора журналу «Континент», постійно виступав на радіо «Свобода» – в передачі «Беседы у микрофона». У цих передачах крізь шум «заглушувачів» інколи вдавалось почути його хриплий голос:

«…Ни о чем не жалею, ни на что не жалуюсь. Вот и живу… Милый, милый Киев! Как я соскучился по твоим широкими улицами, по твоим каштанам, по желтому кирпичу твоих домов, темно-красными колоннам университета… Умру – отвезут на Сен-Женевьев-де-Буа».

Щодо останніх п’яти років життя Некрасова, то усі друзі знали, що його можна відшукати у паризькому кафе «Монпарнас». Так народились рядки Булата Окуджави, який товаришував з Віктором Платоновичем: «Зайти мимоходом в кафе Монпарнас, где ждет меня Вика Некрасов».

У квітні 1987-ого Некрасов почував себе погано. Його відвезли до лікарні. Зробили томографію – неоперабельний рак легень. Три місяці.

Перед самою смертю Некрасова (він відійшов 3 вересня 1987 року) в «Московских новостях» вийшла стаття, в якій стверджувалося, що радянська воєнна література не може існувати без «окопов Сталинграда». Віка Некрасов прочитав її – і заплакав.

Відспівували Віктора Некрасова в російській церкві на Рю Дарю. Похоронили на найкрасивішому кладовищі світу, як він сам його називав, – Сент-Женев’єв-де-Буа, і на могилу поставили осколок снаряду, знайденого ним після війни.

«Он обладал смертоносным обаянием», – говорив режисер Павло Лунгін і давав точну характеристику поведінці Віктора Платоновича. – Он не был сознательным диссидентом, но «естественно дрейфовал в свободу».

У 2010 році про Віктора Некрасова було знято документальний фільм «Вся жизнь в окопах».

В окопах Сталинграда

Видання та твори


Коментарі