Плужник Євген

1898 — 1936

Плужник Євген Павлович

(26 грудня 1898 — 2 лютого 1936)

поет, представник літератури «розстріляного відродження», якого порівнюють з австрійським поетом Рільке – його вірші були такими ж модними, ними захоплювалися і читачі, й колеги-поети, називаючи «дорослою, ліричною дитиною». Плужник виявив свій талант передусім у ліриці, виступив також як драматург і романіст, був перекладачем, лексикографом, літературним редактором, укладачем антології.

Євген Плужник був одним із тих, хто писав всупереч провідним (насаджуваним) суспільним тенденціям – щодо змісту, мови, поетичної форми. Він був «незручним»: не брав участі у творенні радянського ідеологічного міфу в 20–30-ті роки, творчість поета-інтелектуала, непристосуванця навіть приблизно не вписувалася в цей міф, тому автора, живого і мертвого, було надовго відлучено від читача.

Юрій Лавріненко: «Дуже своєрідне місце посів Плужник у складній добі, коли свіжоджерельну течію молодого українського відродження почала перекривати каламутна повінь північного тоталітаризму. Як у перетині цих двох різних стихій кристалізувалася оця чітка і ясна, мов шляхетний камінь, індивідуальність?»

Плужник ставав «над боротьбою», як і Максиміліан Волошин. Але Волошин декларував свою позицію, а  феноменально стриманий Плужник висловлювався опосередковано. Та це не завадило заарештувати його разом із десятками інших «письменників-терористів», «віршувальників-шпигунів» і «філологів-диверсантів», звинуватити у спробу створити «незалежну українську буржуазну державу» Україну і вислати на Соловки.

«Я — сумне явище, — казав у романі Підмогильного «Місто» поет Вигорський (списаний, кажуть, прозаїком зі свого друга, поета Плужника). — На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед. Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають — на гостроту зору».

 

Євген Павлович Плужник народився 26 (14) грудня 1898 року в слобідці Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губернії в сім'ї дрібного торговця. Вчився у сільській школі, потім у кількох гімназіях – в Богучарі, Ростові, Боброві. Часта зміна закладів мала просте пояснення – Євген мав вельми своєрідне ставлення до навчання. Він нерегулярно відвідував або й зовсім ігнорував заняття, які його не цікавили, проте любив історію і літературу, багато часу проводив у бібліотеках і кінотеатрах.

1918 року разом з родиною переїхав на Полтавщину. Під час громадянської війни вчителював у селі Багачка Миргородського повіту на Полтавщині – викладав мову і літературу, організував театральний гурток. Пізніше цей досвід стане йому в пригоді, коли Плужник працюватиме над власними п’єсами.

Власне, Плужник міг і не стати поетом, міг, як і раніше, викладати в початковій школі та вести театральний гурток в селі Велика Багачка на Полтавщині, і там він, швидше за все, загинув би під час Голодомору. Однак у своїх 23 Плужник поїхав до Києва, щоб вчитися спочатку в Ветеринарно-зоотехнічному, а потім - в Музично-драматичному інститутах.

За свідченням очевидців, у зовнішності поета було щось магнетичне, - не дарма ж він зумів на одній студентській вечірці зачарувати першу красуню Київського музично-драматичного інституту, не сказавши за весь вечір жодного слова.

В одному зі своїх віршів Плужник писав: «Я живу на поверсі шостому». Поет і його дружина Галина справді проживали в маленькій кімнатці в комунальній квартирі на останньому, шостому, поверсі будинку в самому центрі Києва – на північному схилі Хрещатою долини, вулиця Прорізна. Поруч – будівля, в якій під час української революції розміщувався Молодий театр Леся Курбаса, пізніше – Будинок письменників. А Галина працювала кварталом нижче – у Будинку вчених на розі Прорізної та Пушкінської. Там в середині 20-х ХХ століття років проводилися благодійні музичні вечори, і зібрані на них кошти передавалися родинам київських масонів, заарештованих ГПУ.

Плужник любив дивитися у велике вікно своєї кімнатки (нині воно на третину закладено цеглою): зверху добре було видно модерні будинки Хрещатика, які у вересні 41-го злетять у повітря від радянської вибухівки; Радянська площа (нині Майдан Незалежності), над ним – колишній Інститут шляхетних дівиць, в якому тоді перебувала комендатура НКВД із внутрішньою в'язницею; протилежний схил Хрещатою долини; вдалині – золоті куполи Києво-Печерської лаври, а за ними – Дніпро.

Як багато українських поетів минулого і позаминулого століть, Плужник спочатку писав вірші російською мовою – це було ще під час навчання в гімназіях Воронежа, Богучара, Ростова-на-Дону і Боброва. У Києві він перейшов на українську. Вперше 24-річний поет опублікував свої поезії в київському журналі «Глобус» під псевдонімом «Кантемирянин» – напевно, на згадку про слобідку Кантемирівку на Воронежчині, де він народився в родині дрібного торговця. А перша збірка віршів Плужника «Дні» була видана завдяки Галині: вона зібрала аркуші з віршами, які поет зберігав під матрацом і в печі, та й віднесла до видавництва.

Колеги по перу стали частими гостями у помешканні Плужників: чаюванням та цікавою бесідою там зустрічали відвідувачів, серед яких були товариші по літературній організації («Ланка», потім «МАРС») — Валеріан Підмогильний, Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Борис Антоненко-Давидович, приходили Микола Бажан, Володимир Сосюра, Максим Рильський, Павло Тичина.

Григорій Косинка, за спогадами його вдови, Т. Мороз-Стрілець, вважав Плужника поетом талановитим, своєрідним, людиною сердечною, делікатною, чемною. Плужник читав свої твори: «трохи співуче, що надавало віршам приємної музикальності»; не хотів бути таким, як більшість, наполягав на збереженні власного поетичного обличчя — «…нехай знають лице поета!».

Маючи з дитинства хворі легені, Євген щоосені їздив лікуватися на Південний берег Криму – в санаторій «Карасан» в Алушті. Напевно, саме тому в багатьох його віршах чути «гуркіт правічного моря»:

Ніч… А човен —

як срібний птах!..

 

(Що слова, коли серце повне!)

 

…Не спіши,

не лети по сяйних світах,

Мій малий ненадійний човне!

 

І над нами,

й під нами горять світи…

 

І внизу, і вгорі глибини…

 

О, який же прекрасний ти,

 

Світе єдиний!

 

Літературна творчість Плужника тривало неповних 11 років. Протягом цього часу він видав збірки поезій «Дні» і «Рання осінь» (третя збірка, «Рівновага», вийшла вже після смерті поета в Аугсбурзі в 1948 році), роман «Недуга», чотири п'єси, два кіносценарії та переклади творів Миколи Гоголя, Антона Чехова, Максима Горького, Льва Толстого і Михайла Шолохова. Разом зі своїм приятелем Валер'яном Підмогильним Плужник написав кіносценарій «Саламбо» й уклав «Російсько-український словник ділової мови», що витримав кілька перевидань. (Після арешту Плужник через іронію долі опинився в одній камері з М. Дарморосом, співавтором «Словника технічної термінології», теж, вочевидь, неабияким «терористом і контрреволюціонером»).

П'єси Плужника можна порівняти з п'єсами Миколи Куліша, а його роман – з романами В. Домонтовича, передусім з «Доктором Серафікусом», в якому згадуються сам Плужник і кав'ярня «На хвилинку» на Прорізній. У той же час його вірші близькі поезіям неокласиків, особливо Миколи Зерова: вони обидва переймалися, як сказав Плужник, «мудрістю мудрих». Поет Володимир Державін відзначив «бесспорную несочетаемость лирики Плужника с каким угодно тоталитаризмом», а художник і поет Святослав Гординський зауважив, що Плужник втік від радянської дійсності в філософію. Офіційна ж критика звинувачувала поета в українському націоналізмі, індивідуалізмі, занепадництвом і відірваності від життя.

Вона зійшла до моря. Хто вона,

 

Навіть самій їй байдуже віднині.

 

…Хіба ж не всі ми —

єдності луна

 

В скороминущій і пустій відміні?

 

Лінивий рух — і ось під ноги ліг

 

Прозорий вінчик —

кинута намітка,

 

І на стрункім стеблі високих ніг

 

Цвіте жарка,

важка і повна квітка —

 

Спокійний торс, незаймано-нагий!

 

Спадає вал… Німують береги…

 

І знову плеск… І затихає знову…

 

То пальцями рожевої ноги

 

Вона вгамовує безодню бірюзову.

 

І відкрива обійми їй свої

 

Ця велич вод,

усім вітрам відкрита, —

 

Здається, повертає Афродіта

 

У білий шум, що породив її.

 

Зі своєї останньої кримської подорожі Плужник повернувся до Києва 18 листопада 1934 року. Через два тижні  був убитий лідер ленінградських більшовиків Сергій Кіров, і «органи» почали боротьбу з тероризмом. В той же день Плужник отримав повідомлення про те, що квартира в новому Будинку письменників «Роліт», куди вони з Галиною мали переселитися через десять днів, передається іншому письменникові. А на наступний день в секретно-політичному відділі управління держбезпеки НКВД УРСР було підготовлено постанову, за якою Плужник звинувачувався в належності до націоналістичної контрреволюційної терористичної борьбістськой організації і як «соціально небезпечний» підлягав арешту.

Опівночі 4 грудня «наркомвнудельцы», як називали їх партійні газети, провели ретельний обшук у помешканні Плужників на Прорізній. Після цього вони, згадувала Галина, «очень вежливо извинившись за доставленные хлопоты, ушли, забрав с собой Евгения».

Галина Плужник: «Боже, куди я тільки не вибігала, кого я тільки не просила... Добралася навіть до військового прокурора. Його прізвище було Пферільов. Запам’ятала. Кажу йому: «Куди ви його висилаєте, він же не доїде, по дорозі вмре, він тяжко хворий, хай я поїду з ним», — а він мені каже: «Минулися часи декабристів. Декабристи їхали на заслання і родину свою брали, тепер нема цього і, так я думаю, ніколи не буде».

Заарештовані були також найближчі друзі її чоловіка – Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Олекса Влизько; що в Харкові були ув’язнені Григорій Епік, Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш; із Полтави привезли заарештованих Григорія Майфета, Петра Ванченка...

Поета привезли в спецкорпус обласного управління НКВД у колишньому особняку графині Уварової на вулиці Катерининській (нині – Липська). Цей ампірний особняк в 1919 році зайняло ЧК, і відтоді кияни називали Катерининську найдовшою вулицею у світі: мовляв, по ній можна було піти – і ніколи не повернутися назад. Слідство тривало чотири місяці, й одним з тих, хто протягом цього часу передавав ув'язненому Плужнику продукти, був Максим Рильський. 28 березня 1935 року виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР на засіданні у колишньому Інституті шляхетних дівиць засудила Плужника, Підмогильного, Куліша та інших прозаїків і поетів (всього 17 чоловік) до розстрілу, який через три дні був замінений 10 роками виправних робіт.

Засуджені за «участь у контрреволюційній підпільній боротьбистській організації, що мала за мету повалення радянської влади в Україні, відрив її від Радянського Союзу і створення незалежної української буржуазної держави» відбували покарання у Соловецькому таборі особливого призначення (СЛОН). Хворий на сухоти Євген Плужник перебував у табірному лазареті, що розміщувався в келійному корпусі Зосимо-Савватеївського монастиря, і навіть намагався писати там поему.

Останній лист Євгена Плужника, який був написаний не його рукою, датований 26 січня 1936 року. Власноруч він зміг приписати лише кілька рядків, звернених до дружини: «Присягаюсь тобі, я все одно виживу!»

Поет помер 2 лютого 1936 і був похований на схилі, що спускається до затоки Білого моря. Йому виповнилося лише 37 років.

А через рік і 9 місяців Валер'ян Підмогильний, Микола Куліш, Микола Зеров, Лесь Курбас та інші 1112 ув'язнених концтабору були розстріляні в урочищі Сандормох в Карелії.

Ой, упали ж та впали

криваві роси

 

На тихенькі-тихі поля…

 

Мій народе!

 

Темний і босий!

 

Хай святиться твоє ім’я!

 

Хай розквітнуть нові жита

 

Пишним цвітом нової слави!

 

Гей, ти, муко моя свята,

 

Часе кривавий!

 

Убієнним синам твоїм

 

І всім тим,

 

Що будуть забиті,

Щоб повстати

в безсмертнім міті,

 

Всім

 

Їм —

 

Осанна!

 

До перевидання вибраних віршів Євгена Плужника в Україні (після часткової реабілітації «несправедливо репресованого» автора) справа дійшла 1966 року, а тільки 1988-го побачив нарешті світ весь його поетичний спадок у серії «Бібліотека поета» із передмовою Леоніда Череватенка. 1992 року зусиллями того ж таки Череватенка вдалось перевидати Плужників роман «Недуга» і три його вцілілі п’єси. Схоже, що Плужник із його «абстрактним гуманізмом» і глибоко трагедійним, метафізичним світоглядом так само мало надається до «розбудови держави», як і до «будівництва соціалізму»: і досі в академічних працях, шкільних підручниках панівне місце посідають усім нам до болю знайомі класики соцреалізму.

 

«Я — сумне явище, — казав у романі Підмогильного «Місто» поет Вигорський (списаний, кажуть, прозаїком зі свого друга, поета Плужника). — На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед. Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають — на гостроту зору».

 

Видання та твори


Галілей Галілей

Зарахович Олексій, Плужник Євген

Все, чим душа боліла Все, чим душа боліла

Череватенко Леонід, Плужник Євген

Плужник Є. Дні Плужник Є. Дні

Плужник Євген

Плужник Є. Рівновага Плужник Є. Рівновага

Плужник Євген

Галілей Галілей

Плужник Євген

Коментарі