Леся Українка

1871 — 1913

Леся Українка
(Лариса Петрівна Косач)
(25 лютого 1871 - 1 серпня 1913)
Українська письменниця, перекладач, культурний діяч

Лариса Петрівна Косач. Леся Українка. Окраса і гордість української нації, одна з фундаторів новітньої української літератури. Вона давно посіла чільне місце в світовій літературі, стала народною в найширшому розумінні цього слова.

Історія її життя могла б стати основою для величної драми. Водночас могла б прислужитись і найсвітлішій поезії «во славу міці духу людського». Ніхто не будив у людини почуття власної гідності з такою гостротою й ніхто не кликав до бою в оборону своєї свободи так, як вона: «Я честь віддам титану Прометею, Що не творив своїх людей рабами».

Опір, який Леся Українка чинила всьому, що робить людину рабом, був співмірний з її талантом. Вихована в дусі кращих європейських літературних традицій, одночасно просякнута національним духом, вона своїми творами і сьогодні залишається сучасною. Її поезія спонукає до вершинної досконалості, до справедливості й добра. Тож не дивно, що читачі й сьогодні можуть тамувати спрагу з джерел Лесиної поезії.

Народилася Лариса Петрівна Косач в невеличкому по­ліському містечку Звягелі (тепер Новоград-Волинський ). Предки її, як по лінії матері – Драгоманови, так і по лінії батька – Косачі були носіями духовного аристократизму. Вплив на світогляд майбутньої письменниці мав її рідний дядько – видатний український мислитель Михайло Драгоманов. Саме від нього Леся запозичила свій псевдонім «Українка» (свої праці за кордоном Драгоманов підписував: «Українець»).

Першу школу національного самоусвідомлення Леся Українка пройшла саме в сім’ї, під впливом матері, відомої письменниці Олени Пчілки. Отримавши лише домашню освіту – в чотири роки «вже зовсім справно читала», постійно займалась самоосвітою. Енциклопедичні знання дозволили дівчині вільно володіти французькою, німецькою, англійською, російською, польською мовами. Добре знала грецьку, латинську, болгарську, італійську, іспанську, грузинську та інші мови.

Кохалася в музиці, особливо органній, була першорядною піаністкою, створила справжню музичну ораторію «Лісова пісня». «Мені часом здається, – писала в листі до М. Драгоманова, – що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що «натура утяла мені кепський жарт». Відтоді, як все перекреслила безжальна хвороба, життєвий шлях Лесі Українки проліг через Голгофу нестерпних фізичних страждань. Ще в дитинстві почалася, як вона сумно жартувала, «тридцятилітня війна» з туберкульозом, який спочатку вразив кістки, а потім перекинувся на нирки та легені. Тридцять років безупинного болю, безнастанної боротьби з «кепським жартом натури»!

Аналізуючи життєвий і творчий шлях Лесі Українки, подивовуєшся не тільки феноменом людської стійкості, а й високістю та незглибимістю її творчості, розмаїттям і багатогранністю зацікавлень – поезія, проза, літературна критика, публіцистика, історія, етнографія і фольклор, музикознавство й драматургія. Дмитро Донцов називав її «поеткою українського рисорджименто». Так, українське відродження багато в чому зобов’язане Лесі Українці, у чиїх творах постали монументальні образи самовідданих звитяжців, Прометеїв духу, здатних в ім’я високої мети стати на оборону упосліджених і жертвувати собою. «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини», – ці хрестоматійно-осяжні слова Івана Франка – ключ до розуміння всього огрому творчої спадщини одного з найвидатніших митців в історії людської цивілізації. Спадщини, що не надається до легкого читання. Якщо поезії Лесі Українки, особливо юних літ, сприймаються без зусиль, то її пізніші твори, насамперед драматичні, потребують особливо напруженої роботи душі й розуму.

Першим поетичним акордом поетеси стала збірка «На крилах пісень» (1893), вірші і поеми якої («Соntra sреm sреrо!», «Сім струн», «Досвітні огні», «Місячна легенда», «Русалка», «Самсон» та інші) й сьогодні чарують неоромантичну уяву й музичне чуття наших сучасників. Голос другої збірки «Думи і мрії» (1899) пройнятий уже героїко-вольовим пафосом, зміст і форма якого відповідали духові й суспільним вимогам того часу. Творчий модерний пошук приводив письменницю до історичних і міфічних аналогій, до образів Прометея і Спартака. Її серце вірило: «вогонь титана не згас» й кристалізувало в слова любов і ненависть, добро і зло, життя і смерть і промовляло ними до свого народу.

Кінець ХІХ – початок ХХ століття, – саме на цей складний час припадає розквіт таланту Лесі Українки як драматурга-новатора, твори якої ні тогочасний театр, ні глядач ще не готові були сприймати. Її драматургія відкрила нову сторінку в історії українсь­кої літератури й театральної культури, стала справжнім явищем у письменництві Східної Європи. Це – «Блакитна троянда» (1896), «Вавілонський по­лон» (1903), «На руїнах» (1904), «Кассандра» (1907), «Камінний господар» (1912), «Адвокат Мартіан» (1913), в яких вона започатковує нові жанрові форми, зокрема, драматичну поему з незвичними художніми образами-символами й несподіваним сюжетним закінченням. Єгипет фараонів, Вавілон, Юдея, Еллада, Римська імперія часів раннього християнства, середньовічна Іспанія і перші поселення колоністів у Північній Аме­риці, нарешті, українська та інонаціональна міфологія – увесь цей колосальний історичний матеріал поетеса осмислює й втілює у своїх творах. Автор давала можливість поглянути на такі процеси життя, до яких не зверталися її попередники.

Змістом драматичних творів письменниці стає боротьба ідей, розкол світоглядів, розвінчування войовничого індивідуалізму. Звертаючись до минулого, беручи з них сюжети, світові образи, Леся Українка наснажує їх сучасною політичною думкою, пристрасною ідеєю, які адресовані всім і кожному.

Одночасно, враховуючи традиції вітчизняної і європейської класики, українська письменниця пропонує концепцію людської історії як орга­нічний процес, як поступальний рух людства. Автор намагається передати своїм образам, почерпнутим із різних джерел, віків і народів, сучасного звучання, використати як зна­чущі символи для своєї доби і водночас втілити в них свою філософ­сько-історичну концепцію. Так з’явилась Кассандра, Дон Жуан, Антей, Юда, які вперше в драматургії заговорили українською мовою. Саме драма Лесі Українки була співзвучна цим питанням і була дійсно новаторською – одночасно поетична, політична та інтелектуаль­на.

Незважаючи на «чужі» обра­зи й мотиви, поетеса ставить проблеми, розробляє теми, які найбільше захоплювали її також в ліриці. Так, провідною в баладах, легендах, апокрифах Лесі Українки залишається тема патріотизму і визвольної боротьби («Самсон», «Роберт Брюс, король шотландський»), революційні мотиви («Одне слово», «Про велета»). Леся Українка фокусувала свою увагу на темі творчої праці і обов’язку митця («Давня казка», «Саул», «Орфеєве чудо», «Що дасть нам силу?»), створює прекрасні поеми про красу, силу і вірність почуття («Віла – посестра», «Ізольда Білорука»).

Ліричний епос Лесі Українки збагачував українського читача світо­вими мотивами і темами і ставав духовним містком у єднанні національ­ного і світового мистецтва в душі читача.

І якщо в європейському театрі, оновленому, існувала «драма ідей» Г. Ібсена, «драма-дискусія» Б. Шоу, ліро-психологічна драма А. Чехова, символічна драма М. Метерлінка, то Леся Українка, видатний талант української драматургії, дала неперевершені зразки поетично-інтелектуальної драми, випередивши свій час, свою епоху, що ставить українську драму на почесний п’єдестал в добу кризи і песимізму.

Апогеєм творчості Лесі Українки бачиться «Лісова пісня» (1911). Нею поетеса виспівала свою любов до милої та рідної з дитинства Волині, багатої на ліси й озера, на казки й пісні. Це – художньо-філософська п’єса, в якій поєднались реальність (Лукаш) і казковість (Мавка). Зливши воєдино два живлющі струмені, Леся Українка витворила своєрідний жанр драми-феєрії, який доти не мав аналогу в українській літературі.

Багато часу й сил письменниця присвятила збиранню фольклору. Любов до народних дум, пісень, кобзарства переросла в наукову працю. Разом зі своїм чоловіком, етнографом Климентом Квіткою, записала десятки пісень на Волині, в Карпатах, на Полтавщині. Вона організувала й субсидіювала перші фонографічні записи кобзарських дум і народних пісень, які зробив на Полтавщині західноукраїнський музичний етнограф і композитор Філарет Колесса.
Неволя рідного краю гостро боліла Лесі Українці. Тому проблема національного визволення, пошуку шляхів виходу із казематів полону – одна з провідних у художній спадщині письменниці. Своєю творчістю й громадською діяльністю поетеса поклала початок новій течії в українській суспільній думці – переходу від українофільства до українства. Можна без перебільшення сказати, що Леся Українка стояла на чолі нового покоління національної інтелігенції, української як за культурою, так і за ідеологією. Ті, хто разом з нею почали зватися українцями намагалися поставити на законні підвалини існування народу, і не лише як етнографічного утворення, але й нації – рівної між рівних.

Але ж значення творчості Лесі Українки незрівнянно ширше. В ідеологічних змаганнях своєї доби вона стала першопроходцем фемінізму. Майже все XIX століття жінка – «покритка», «бурлачка», «повія» – квінтесенція горя, нещастя й немочі. І раптом «лісовою царівною», «бояринею», «одержимою духом» зійшла вона у кінці XIX – початку XX століття в Лесиній твор­чості. Звідси, значною мірою, й розпочався наш національний ренесанс.

Якщо кожна епоха породжує своїх співців, то Леся Українка навпаки – витворила свою епоху в українській літературі. Вона зуміла максимально згармонізувати свій талант, реалізуватися на високості світового духу і водночас очолити цілу когорту жінок-письменниць в Україні, до якої ввійшли її су­часниці – О. Кобилянська, Л. Яновська, Дніпрова Чайка. Сьогодні започаткована нею українська жіноча літературна традиція віднайшла своє гідне продовження у творчості Ліни Костенко, а за нею, нового літературного грона – І. Жиленко, В. Пахльовської, О. Забужко та інших.

Творчий набуток Лесі Українки в усьому невичерпний і неосяжний. За сміливість думки й глибину поглядів, за громадянську мужність і суворе подвижництво Лесю Українку в різний час називали по-різному. То вона була Жанна д’Арк української поезії та дочка Прометея, то ніжна, блакитноока Леся і поетеса поступових ідей. Але вже пора озвучити її істинне імення – геніальна дочка України! Своєю винятковістю і своєю звичайністю, своїм великим ім’ям «Леся Українка» вона нам, українцям, і досі торує дорогу до самих себе: до мови, до родини, до рідної землі, до України. джерело

Тамара Гундорова: «Вона брала такі теми, які боялися піднімати інші люди, вона підняла тему Дон Жуана, тему смерті, входила в дискусію щодо ролі християнства, в багато чому перегукуючись із Ніцше. Вона робила речі нетрадиційні, не прийняті в тогочасному суспільстві. Її творчість абсолютно інакша на тлі української літератури, це творчість митця універсального плану».

На сайті доступні твори:
Лісова пісня
Думи і мрії (Збірка)
На крилах пісень (Збірка)
Відгуки (Збірка)
Біда навчить
Бояриня
Ви щасливі, пречисті зорі
Давня весна
Давня казка
Красо України, Подолля
Лелія
Метелик
На роковини Шевченка
Сім струн
Хотіла б я піснею стати
Русалка
Роберт Брюс, король шотландський
Одержима
Самсон
Місячна легенда
Лист до товаришів
"...Эсфирь Борисовне поклон..." (Невідомий лист Лесі Українки)
Листи 1870-80-і рр.
Іван Франко. Леся Українка
Євген Маланюк. До роковин Лесі Українки
Ліна Ярош Метамова поезії в темі пробудження душі в «Лісовій пісні» Лесі Українки
Публікація в поетичній антології "Українська муза"
Леся Українка в спогадах сучасників
Зеров Микола. Від Куліша до Винниченка
Культурософський гнозис: Леся Українка \ У книзі Т. Гундорової "ПроЯвлення слова. Дискусія раннього українського модернізму"
Молитви Лесі Українки
Концепти мрія і надія у художньому тексті Лесі Українки

Архівні документи з життя Лесі Українки

Лісова пісня
Пісні на слова Лесі Українки виконує Михайло Гришко
Пісні на слова Лесі Українки виконують сестри Тельнюк (Пісні з альбому "Жовта кульбаба")

Сподівання
Камертон
Оргія (Вистава)
Кассандра
Камінний господар

Видання та твори


Коментарі