Марченко Валерій

1947 — 1984

Марченко Валерій Веніамінович
(нар. 16.09.1947, Київ — п. 07.10.1984, тюремна лікарня м.Ленінґрад)
Журналіст, есеїст, перекладач, учений-сходознавець, правозахисник, член УГГ з 1983 р.

Закінчивши філфак Київського університету, з вересня 1970 М. працював у редакції ґазети „Літературна Україна“. Як літератор розпочинав перекладами з азербайджанської й польської мов, нарисами про українсько-азербайджанські літературні зв’язки.

За відмову співпрацювати з КДБ за Валерієм було встановлено нагляд, його статті для ґазети „За параваном ідейності“, „Страшний якийсь тягар“, „Київський діалог“ визнано антирядянськими і націоналістичними. 25 червня 1973 М. був заарештований.

Інкримінували згадані статті, аґітацію в усній та письмовій формі, читання і розповсюдження праці І.ДЗЮБИ „Інтернаціоналізм чи русифікація?“. 29.12.73 засуджений до 6 р. таборів суворого режиму та 2 р. заслання за ст. 62 ч. 1 КК УРСР.

Пройшовши застінки КДБ УРСР, камери-одиночки й камери зі стукачами, затяжні етапи, тюрми міст європейської частини СРСР аж до Уралу, штрафні ізолятори й тюремні лікарні з медичними працівниками-садистами, М. став стійким антирадянщиком.

„Виступивши проти цілої імперії брехні, я мав одну підпору - свідомість, що ярмо - нестерпне. Треба мені було самому потовктися до кам’яної стіни, відчути біль удару, щоб зрозуміти: зло таки можна подолати, з ним можна й треба боротися... Заперечення більшовизму для меня не відкриття, а форма існування. Й не мовчазною пасивністю треба йому протиставитися... Вимога демократично розв’язати всі проблеми — єдина можливість для кожного українця-громадянина“ (з листа дідові, Урал, 1975, табір суворого режиму, уст. ВС- 389/35, ст.Всехсвятська Чусовського р-ну Пермської обл.).

Але піти з цього світу, не розповівши людям про бачене, не міг. Він став своєрідним табірним літописцем: збирав і нелеґально відсилав на волю інформацію про становище в’язнів, колективні й особисті заяви, нариси, есе, інтерв’ю. В неволі, у тому числі на засланні в селищі Саралжин Актюбинської обл. в Казахстані (липень 1979 — травень 1981), він переклав з анґлійської „Декларацію незалежности“ Томаса Джефферсона (1976), вірші Едґара Лі Мастера, Роберта Бернса, Дж. Гейнса, Батлера Ітса (1975-1976), „Силу обставин“ Сомерсета Моема (1980), „Маску червоної смерти“ Едґара По та ін.


У травні 1981 М. повернувся з заслання в Київ. Переслідуваний, гнаний, під недремним оком нагляду він протримався вдома 2 роки і 5 місяців. З великими труднощами, випадково влаштувався сторожем господарства зелених насаджень з мізерною зарплатою. Звертаючись із заявами до влади, він протестував проти беззаконння і сваволі, що панували в країні, писав про безправність колишніх політв’язнів, про нескінченні терміни репресій. І це при тому, що лікар попереджував тяжко хворого на нефрит М.: „В умовах ув’язнення ви приречені“.

1982 М. написав нарис „Гулак“ — про кирило-мефодіївця Миколу Гулака. Доля інтеліґента в умовах тоталітаризму давно хвилювала Валерія. Страждання привели М. до глибокої віри в Бога, до розуміння Його в собі, в людях, до розуміння духовности світу. Нарис „Там, у київських печерах“, написаний 198З, відбиває його власний світогляд. Тоді ж він узяв інтерв’ю з Борисом АНТОНЕНКОМ-ДАВИДОВИЧЕМ, з Надією СУРОВЦОВОЙ.

1982 з’явився наказ міністра освіти УРСР про посилення вивчення російської мови в школах України. М. відіслав його українській діаспорі з коментарем: „Надсилаю свіженький валуєвський указ...“

Світ почув М. Майже все ним написане оприлюднене за кордоном. За сміливість, чесную позицію журналіста він був прийнятий до європейського ПЕН-клубу.

21 жовтня 1983 перед М. відчинилися ворота КДБ — і зачинилися вже назавжди. Слідство тривало три місяці. Інкримінувалась йому та сама 62-а стаття: виготовлення і розповсюдження документів з метою підірвати й ослабити радянський державний і суспільний лад. Було приєднано справу діда — професора-історика Михайла Івановича Марченка, який пройшов сталінський ГУЛАГ з 22 червня 1941 до лютого 1944 і помер за рік до другого арешту внука.

13.03.83 Київський міський суд визнав М. особливо небезпечним рецидивістом і засудив його до 10 р. таборів особливо суворого режиму та 5 р. заслання. Цей вирок для М. був фактично смертним...

02.04.84 М. взяли на етап — 55 діб по пересильних тюрмах, у столипінських вагонах, без скидок на хворобу. Його привезли в табір особливо суворого режиму ВС-389/36 у сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., — помирати. З 27.05 до 20.08.84 він був у таборі, а потім, на активну вимогу світової громадськости звільнити журналіста, його етапували до тюремної лікарні в Перм, пізніше — в Ленінґрад. Медичне управління МВС СРСР дійшло висновку, що М. слід звільнити як невиліковно хворого, але КДБ чинив перешкоди цьому. М. помер приблизно 7 жовтня 1984 в тюремній лікарні ім. І.Ґааза в Ленінґраді. Ще декілька днів матері не віддавали тіло сина...

Похований 14 жовтня 1984 на кладовищі в с. Гатне Києво-Святошинського р-ну.

джерело

На сайті доступно:
Листи до матері
Звичайний страх
Суд над Валерієм Марченко
П'ять портетів Валерія Марченка
Творчість і життя

Видання та твори


Листи до матері Листи до матері

Марченко Валерій

Звичайний страх Звичайний страх

Марченко Валерій

Коментарі