Овсієнко Василь Васильович
(8 квітня 1949)
Філолог, просвітянин, публіцист
Поширював самвидав, правозахисник, член Української Гельсінкської групи (УГГ) з 1978 р.
Після закінчення в 1966 школи працював у колгоспі, в 1967 — літературним працівником районної газети в сел. Народичі Житомирської обл. 1967–1972 навчався на філологічному факультеті Київського університету.
Весною 1968 виготовив декілька фотовідбитків трактату І.ДЗЮБИ “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, інтенсивно розповсюджував український самвидав у середовищі студентів. 1972 допомагав Василеві ЛІСОВОМУ та Євгенові ПРОНЮКУ видати “Український вісник” (УВ), вип. VІ („київський”), і “Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України” В.ЛІСОВОГО.
З серпня 1972 О. працював учителем української мови та літератури в с. Ташань Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл., де написав статтю “Добош і опришки, або Кінець шістдесятників”, робив записи літературного характеру, які пізніше були використані слідством для шантажу психіатричною експертизою.
Заарештований 05.03.1973 за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч. I КК УРСР) у формі розповсюдження літератури самвидаву. 06.12.1973 разом із Є.ПРОНЮКОМ і В.ЛІСОВИМ засуджений Київським обласним судом до 4 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму.
У мордовських таборах ЖХ-385/19 (сел. Лісне Теньгушовського р-ну) і 17-А (сел. Озерне Зубово-Полянського р-ну) брав участь в акціях протесту. 20.08.1976 на “профілактиці” в Київському КГБ відмовився від визнання вини.
Звільнившись 05.03.1977, жив під адміністративним наглядом у рідному селі і працював у колгоспі художником-оформлювачем. Підтримував широкі листовні зв’язки з політв’язнями та їхніми родинами. Його інформація про події в мордовських таборах була опублікована в “Хронике текущих событий” (ХТС) і використана Українською Гельсінкською групою (УГГ).
У вересні 1977 попереджений про кримінальну відповідальність на підставі Указу ПВР СРСР від 25.12.1972. Подав 07.01.1978 заяву до ВВіРу з клопотанням про виїзд із СРСР, не брав участі у виборах. Написав для УГГ матеріали про становище засланців і піднаглядних та перший варіант спогадів “Світло людей”. 18.11.1978 затриманий міліцією у зв’язку з приїздом до нього члена УГГ Оксани МЕШКО та Ольги Бабич-Орлової. Пояснення давати відмовився, за що міліціонер вульгарно вилаяв його і виштовхнув із сільради. О. подав на міліціонерів і кагебіста в суд, унаслідок чого проти нього самого 01.12 було порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору – ніби відірвав міліціонерові два ґудзики. 07–08.02.1979 засуджений Радомишльським райнарсудом до 3 р. позбавлення волі за ст. 188-1 ч. II. Заарештований у залі суду. Його текст “Замість останнього слова” став відомим на Заході. Карався в зонах № 55 (м. Вільнянськ Запорізької обл.) і № 71 (м. Коростень Житомирської обл.).
Відмовився свідчити у справах Левка ЛУК’ЯНЕНКА, Миколи МАТУСЕВИЧА, Гелія СНЄГІРЬОВА, Василя СТУСА, Дмитра МАЗУРА, на захист останнього подав заяву в КГБ. “Будеш сидіти”, – сказав майор Радченко. 09.06.1981 майор КГБ Чайковський оголосив О. про порушення проти нього справи за ч. ІІ ст. 62 і запропонував написати “покаянну” статтю в газету з осудом діяльності УГГ, членом якої він був оголошений з дня зустрічі з О.МЕШКО. Слідчий обіцяв звільнення ще до кінця кримінального терміну, або – 10 р. таборів особливого режиму, 5 р. заслання і “почесне” звання “особливо небезпечний рецидивіст”. О. вибрав останнє і відмовився брати участь у розслідуванні. Засуджений Житомирським обласним судом 23-26.08.1981.
Карався в таборі особливого режиму ВС-389/36 в сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., з 08.12.1987 р. — у зоні № 35 на ст. Всехсвятська. Брав участь в акціях протесту. Без клопотання помилуваний указом ВР СРСР від 12.08.1988 р. Менше як за добу, літаком, спецконвоєм допроваджений у Житомир і звільнений 21.08.
Працював у рідному селі художником-оформлювачем, бо до роботи вчителем не допустили. У вересні 1988 увійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінкської Спілки (УГС), 16.07.1989 обраний головою її Житомирської філії. 30.04.1990 призначений секретарем Української Республіканської партії (УРП) з видавничих справ. З 01.05.1997 до 29.04.2001 – заступник голови Республіканської Християнської партії (РХП). З 1990 — співголова Українського комітету “Гельсінкі-90”.
О. – учасник експедиції з перепоховання Василя СТУСА, Олекси ТИХОГО і Юрія ЛИТВИНА в листопаді 1989, член Ради Музею історії політичних репресій „Перм-36”, що в Кучино.
З червня 1998 – координатор програми Харківської правозахисної групи, поповнює електронний архів ХПГ біоґрафічними довідками та інтерв’ю колишніх політв’язнів.
1996 вийшла книжка нарисів-спогадів О. “Світло людей” – про В.СТУСА, О.МЕШКО, Ю.ЛИТВИНА (друге видання, у двох книгах, – 2005 р.). Автор низки публікацій про репресії і правозахисний рух. Співупорядник разом з Євгеном Захаровим 4-томного видання матеріалів Української Гельсінкської групи, 2001; «Міжнародного біографічного словника дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Том 1. Україна» (208 імен, 1020 с., 2006 р.), упорядкував книжки Росохацької групи, 2003; родини СІЧКІВ, 2004; Івана БРОВКА, 2005, Оксани МЕШКО, 2005. Веде просвітницьку роботу. З 1999 року організовує експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох.
12.01.2000 О. присуджена премія ім. В.Стуса за публіцистику, 17.03.2006 – премія ім. Івана Огієнка в номінації „Громадська діяльність”.
26.11.2005 р. нагороджений орденом „За заслуги” ІІІ ступеня.
Указом Президента України від 8.11. 2006 нагороджений у орденом «За мужність» І ступеня. Указом Президента України № 229/2009 від 7.04. 2009 «за визначні заслуги перед Українською державою у відстоюванні прав і свобод людини, активну правозахисну, гуманістичну і громадську діяльність та з нагоди 60-річчя від дня народження» нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.
13.03 присуджена і 20.11.2006 Овсієнку вручена Міжнародна літературна премія Фундації родини Воскобійників у жанрі мемуаристики.
Живе в Києві.
Доступні матеріали:
Сторінка Василя Овсієнка на сайті Музею дисидентського руху
