Гіляров Олексій

1855 — 1938

Гіляров Олексій Микитович
(8.12.1855, м. Москва – 7.11.1938, м. Київ)
письменник, філософ, педагог, один з організаторів та перший академік-філософ ВУАН

Народився в Москві у родині відомого публіциста і філософа М. П. Гілярова-Платонова. Закінчив IV Моск. гімназію (1876) та історико-філол. ф-т Моск. ун-ту (1880); був залишений при університетській каф. філософії для підготовки до професорського звання. Витримавши магістерський іспит (1884), був призначений на посаду приват-доц. Моск. ун-ту, читав курси з філософії Платона та Арістотеля, лекції з естетики, викладав рос. й давні мови в моск. гімназіях. 1887 р. посів філос. кафедру Ун-ту Св. Володимира в Києві, де впродовж 30 років працював як приват-доцент, екстраординарний (1 892), ординарний (1894) і заслужений професор (1910). Магістр (1888) і доктор (1892) філософії. В ун-ті викладав історію філософії, психологію, логіку, педагогіку, курси "Вступ до філософії" та "Світла і радісна філософія". Паралельно читав лекції (з 1906 р.) на Вищих жіночих курсах. Неодноразово перебував у наукових відрядженнях за кордоном (Берлін, Мюнхен, Париж, Лондон). Разом із М. Гротом, Л. Лопатіним, Вол. Соловйовим стояв біля витоків ж-лу "Вопросы философии и психологии", заснованого в Москві 1889 р., брав активну багаторічну участь у діяльності Моск. психол. тов-ва. У пожовтневі часи продовжував викладацьку діяльність, з початку 20-х рр. співробітничав з ВУАН. 09.03.1922 р. обраний дійсним академіком ВУАН по каф. філософії права. Наприкінці 1922 р. виступив ініціатором створення при цій каф. "Семінару з суспільствознавства" з трьома відділеннями — загальної соціальної філософії, соціальної психології, соціальної педагогіки. Семінар (1925 р. перейменовано на Семінар соціальної філософії), що об'єднав під керівництвом Г. молодих науковців (В. Асмус, К. Перлін та ін.), відіграв значну роль у становленні філос. науки в Україні. Активна наукова діяльність у радянські часи не врятувала Г. від опали: зарахований наприкінці 20-х рр. до складу "ворожих елементів" ВУАН, зазнав прижиттєвого забуття. Помер у Києві. Поховання на Байковому кладовищі знищено.

До кола наукових інтересів Г. входили філософія, історія філософії, психологія, літературознавство, хімія. Студії мислителя у цих галузях підпорядковані ствердженню єдності духовного і матеріального начал у дусі конкретного ідеал-реалізму. Розроблене Г. у 90-ті рр. філос. учення — "сине-хологічний спіритуалізм" —грунтується на визнанні за першооснову духу як множинності, що перебуває в єдності; на розумінні духу і матерії як двох визначень однієї першооснови — всесвітньої свідомості; на тлумаченні Всесвіту як "одухотвореного організму", живої системи, в якій "кожний член існує для цілого і ціле для кожного члена". Розгорнутий на ґрунті платонізму, "синехологічний спіритуалізм" Г. належить до філос. традиції всеєдності. Близьке за смислом і метою з концепціями всеєдності, представленими в межах рос. реліг. філософії, вчення Г. вільне від містико-богословського змісту, яким проникнута метафізика Вол. Соловйова та його послідовників.

Виступаючи проти абсолютизації логіко-гносеологічної функції філософії і тлумачення останньої як науки про найперші засади й вищі істини, Г. стверджує розуміння філософії як світоглядного знання, яке задає людині систему життєвих цінностей, переконань і вчинків, гранично висловлює одвічне людське прагнення гармонії зі світом і "внутрішньої" єдності — єдності розуму, почуття і волі, що складають людську духовність. На такому розумінні ґрунтується історико-філос. концепція Г., що розглядає іст. рух філософії як відображення одвічного пошуку людиною цілісного і злагодженого світогляду, здатного відновити її єдність зі світом і примирити "істину розуму" та "істину серця". У багатьох його історико-філос. працях знаходить обґрунтування й реалізацію культурологічний підхід до вивчення історії філософії, що розглядає історико-філос. процес через призму єдності особистісної, логічної і культурно-історичної детермінант розвитку філософії, сфокусованих у творчій філос. індивідуальності. Пов'язані з іменем Г. студії в галузі теорії і методології історії філософії, історико-філос. джерелознавства, античнознавства (зокрема, аналіз софістики як соціокультур-ного феномену та герменевтичне дослідження історико-філос. аспекту творчості Платона) стали вагомим внеском у розвиток вітчизняної історико-філос. науки. Гіляровська "школа" тлумачення філос. тексту, відзначена філологічною точністю, однаково уважним ставленням до творчої особистості та історико-культурного контексту, дослідницькою сумлінністю й широкою ерудицією цілком виразна в його учнів — В. Зеньковського, Д. Чижевсъкого, П. Блонського, В. Асмуса, Г. Якубаніса.

Костянтин Паустовський: Как только Гиляров начинал говорить, мы, студенты, уже ничего не замечали вокруг. Мы следили за неясным бормотанием профессора, зачарованные чудом человеческой мысли. Великие эпохи перекликались одна с другой. Нас не оставляло чувство, что почти невозможно проследить, где заканчивается философия и начинается поэзия, а где поэзия переходит в обычную жизнь"

На сайті доступно:
Памфіл Юркевич — Олексій Гіляров — Дмитро Чижевський: із історії співпраці українських та російських інтелектуалів
Ткачук М. Олексій Гіляров : Роздуми з приводу ювілею
Кралюк П. Українська філософія серед філософських традицій

Видання та твори


Коментарі