Параджанов Сергій

1924 — 1990

Параджанов Сергій Йосипович
(9 січня 1924 
— 20 липня 1990)

вірменин грузинського походження, творець візитної картки українського «поетичного кіно» – картини «Тіні забутих предків» (1964), яка отримала 39 міжнародних нагород і 24 гран-прі на кінофестивалях (у Мар-дель-Платі, Римі, Салоніках та ін.)

Параджанова називали «генієм» та «маестро» його друзі – світові митці Федеріко Фелліні, Мікеладжело Антоніоні, Жан-Люк Годар, Анджей Вайда, Ів Сен Лоран, Андрій Тарковський та інші. Сам про себе режисер казав, що він: «вірменин, який народився у Тбілісі і сидів у російській в’язниці за український націоналізм».

Сергій Йосипович був і режисером, і сценаристом, актором, художником, скульптором, і композитором, костюмером, гримером, епістоляром та хореографом. За своїх вчителів Параджанов вважав Олександра Довженка та Андрія Тарковського. Великий вплив Параджанов здійснив на Федеріко Фелліні.

Його ненаситна геніальність як творця, деміурга часто переходила на Параджанова-людину і тоді Сергій перетворювався на містифікатора власного, авторського міфу, він славився ексцентричними витівками, розіграшами,  скандалами. Але «Параджанов – це більше ніж легенда про Параджанова».

2013 року про майстра був знятий Сержом Аведікяном та Оленою Фетисовою художній фільм «Параджанов», який номінувався на «Оскар» у номінації «Фільм іноземною мовою» від України. Того ж року, вийшов трилер Любомира Левицького «Тіні незабутих предків», який  є реплікою до шедевру Параджанова.

Окрім «Тіней забутих предків», важливими стрічками Сергія Параджанова є «Колір гранату» (1969) та «Ашиб-керіб»(1988).

 

Сергій Параджанов народився у 1924 році в Тбілісі (Грузія) у родині, де професія антиквара передавалася з покоління в покоління, тому відхід Сергія від сімейної традиції розглядався його батьком як образа роду.

Батько – Параджанян Йосиф Сергійович був заможним міщанином дореволюційного Тифліса, і, окрім антикварного магазину, володів ще кількома закладами, в тому числі і публічним будинком під назвою «Сімейний куточок». У прибутковому бізнесі чоловіка брала участь і його дружина Бежанова (Бежанян) Сірануш (Сіран) Давидівна, яка особисто відбирала дівиць для борделю.

Коли грянула революція, Йосип Параджанов позбувся майже всього свого багатства, однак антикварний бізнес не кинув.  Наприкінці 20-х Йосифа Сергійовича заарештували в перший раз, а потім «ходки» стали нормою. Проте ніколи він не відсиджував свій термін повністю – то його випускали раніше терміну за зразкову поведінку, то він потрапляв під амністію. Як жартував пізніше Сергій Параджанов, його батько, як зразковий радянський трудівник, виконував п'ятирічки в чотири роки.

Також у Сергія були дві старші сестри Рузанна та Анна.

У 1942 році Параджанов закінчив середню школу і втупив до Інституту залізничного транспорту, який покинув за рік, щоб вивчати музику і хореографію на вокальному відділені Тбіліської консерваторії.

У 1941–1943 роках працював художником-технологом на тбіліській фабриці «Радянська іграшка».  В 1945 році Сергій Йосипович переводиться до Московської консерваторії, а наступного року вступає на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК). Він навчається у класі Ігоря Савченка та стає його асистентом в картині «Тарас Шевченко». Також працює помічником режисера А. Мишуріна у фільмі «Максимко».  1951 року знімає дипломну роботу «Молдавська казка», яка у 1954 році розширюється до повнометражного дебюту у співпраці з Яковом Базеляном за казкою Еміліана Букова «Андрієш».

Після закінчення інституту був направлений на Київську студію художніх фільмів (ім. О. Довженка) як режисер-постановник.

Під час навчання у ВДІКу  Сергій Параджанов закохався в Нігяр, дівчину-татарку, яка була родом з Молдавії. Їхній роман тривав кілька місяців і закінчився шлюбом у 1950 році. Коли в Москву приїхали брати дівчини і дізналися, що вона без відома родичів вийшла заміж, то зажадали у Параджанова великий викуп за наречену. У студента таких грошей не було, тому він сподівався на допомогу батька, але Йосиф був занадто ображений на сина за зраду сімейної традиції і відмовив у проханні. Таким чином патріархальні родичі Нігяр не діждавшись викупу і не вмовивши дівчину покинути Сергія, вбили молоду наречену, скинувши її під потяг.

Його другий шлюб відбувся у 1956 році з українкою Світланою Щербатюк, від якого народився син – Сурен. Але якщо фантазія та нестримна енергія лише плюс для успішного митця, то у подружніх стосунках з ексцентричним Параджановим було важко. Сергій був непередбачуваною людиною, примхливим і дивакуватим, тому, наприклад, сусіди Паражданова по Тбілісі називали його витівки: «божевільний на волі». 1961 року Світлана Щербатюк разом із сином поїхала від Сергія.

Свої перші 5 фільмів Сергій Йосипович Параджанов вважав невдалими, але такими, які допомогли йому знайти власний стиль. Серед них – низка документальних та науково-популярних картин «Наталія Ужвій», «Думка», «Золоті руки» 1954 року. Також художні фільми для масового радянського глядача – «Перший парубок» 1958 року, «Українська рапсодія» 1961 та «Квітка на камені» (робоча назва «Так ніхто не кохав») 1962 року у співавторстві з А. Слісаренком.

Л. Черватенко вважає, що Параджанов: «довго вживався, придивлявся, пробував. Не виходило. Брався і за те, і за це, а воно не виходило. Не вийшло з «Першим хлопцем», не вийшло з «Українською рапсодією», з «Квіткою на камені». Але вийшло з «Тінями забутих предків». Через що? Не в останню чергу через те, що Сергій Параджанов знайшов спільний знаменник з українською (гуцульською) культурою, відшукав те, що ріднило, єднало його душу з душею героїв. Це — гори. Він збагнув несподівано для себе, що гуцули — такі ж самі горці, горяни, верховинці, як і він, за походженням кавказець. Усвідомлення цього факту перевтілило й пересотворило митця. Власне, він так і знімав «Тіні забутих предків» — як фільм про споконвічних горян, запросивши в картину гуцула Івана Миколайчука, осетинку Тетяну Бестаєву, грузина Спартака Багашвілі, вірменина Леоніда Єнгібарова».

Міжнародна слава прийшла до Сергія Параджанова у 1964 році після екранізації повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» – історії про гуцульських Ромео та Джульєтту. Успіх Параджанова порівнюють з класиком радянського кіно – Сергієм Ейзенштейном та його картиною «Броненосець Потьомкін».

Робота над фільмом тривала від 30 травня 1963 року до 15 жовтня 1964 року. В той час радянський кінематограф вшановував класика української літератури Михайла Коцюбинського на честь сторіччя з дня його народження, тому було вирішено створити казку "про любов", про важку долю української бідноти на тлі чудових карпатських краєвидів. Але створити ще одну прохідну картину «для галочки» Параджанов не збирався.

Сергій Параджанов говорив про зйомки картини: «Я ображав групу тим, що вивчав храми, ходив на хрестини, на похорони. Все, що бачите на екрані, було насправді. Це був рік життя, прожитий біля вогнища, біля джерела натхнення.»

«Тіні забутих предків» – чи не найвідоміший український фільм, який вирізняється поліфонічністю, символічно-ритуальним міфологізмом, детальним етнографізмом, експресивною поетикою та новаторськими внутрішньокадровими рухами камери.

«Ми навмисне віддалися матеріалу, його ритму і стилю, щоб література, історія, етнографія, філософія з’єдналися у єдиний кінематографічний образ», - скаже пізніше Параджанов. І справді, зближення різних форм мистецтва – образотворчого, поетичного, музичного, їх синкретизм – чи не основа стилістики Параджанова, його творчої майстерності.

«Тіні забутих предків» є візитівкою українського поетичного кіно, яка була в мистецькому контексті з французькою Новою хвилею, так фінальна сцена похоронної «оргії» дуже нагадує карнавальне закінчення Феллінівської стрічки «Вісім з половиною», яка знімалася майже одночасно з Параджанівськими «Тінями…»

Сергієві пощастило зібрати навколо себе винятково талановитих творців: художника Георгія Якутовича, оператора Юрія Іллєнка (який через ідейні суперечки ледь не стрілявся з Параджановим), акторів Івана Миколайчука, Ларису Кадочникову та композитора Мирослава Скорика. За допомогою такої команди «Тіні забутих предків» отримали безліч нагород, серед яких: спеціальна премія журі на Всесоюзному кінофестивалі у Києві (1966).  Але першими фільм відзначили за кордоном (де він демонструвався під назвою «Вогнені кола»): у 1965 році на фестивалі у Мар-дель-Платі, Аргентина, у Римі, у 1966 – в Салоніках, Греції. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр. Вже 2010 року сербський режисер Емір Кустуріца назвав «Тіні забутих предків» найкращою картиною у світі.

Скандальної слави фільм заробив ще у вересні 1965 року під час презентації у київському кінотеатрі «Україна», на якій виступили Іван Дзюба, Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл з критикою владного режиму  щодо арештів інтелігентів влітку того року.

Окрім того Сергій Параджанов зробив ще один, хоч і не помітний, але страшний крок: він відмовився дублювати фільм російською, що на той час було взагалі нонсенсом.

У 1967 Параджанова запрошують на Єреванську кіностудію, де він знімає фільм «Саят-Нова» або «Колір граната» (1968) – картину про великого вірменському поета Саят-Нови. Стрічка складається з декількох мініатюр і відзначається декоративністю, статикою кадру, символікою кольору, метафоричністю, і є справжньою візуальною іконою.

«Гранат, що кровоточить на білій тканині, виражає як страждання цілого народу, так і палку душу митця, сповнену мрій і прагнень. «Колір гранату» – це історія і вірменів, і українців, а життєвий шлях поета Саят-Нова – поетичне заглиблення в сутність творчості взагалі», – вважає Михайло Іллєнко.

Але «Колір граната» виявився неактуальним (тобто незрозумілим) для керівників Держкіно, тому  майже чотири роки пролежав на полиці. І лише в 1973 році його випустили в прокат, проте Параджанов до цього вже не мав ніякого стосунку. Він відмовився змонтовувати картину, і за нього це зробив Сергій Юткевич. Таким чином на сьогоднішній день існують дві версії фільму: авторський, який майже ніхто не бачив і який знаходиться в запасниках «Арменфільму», і фільм Юткевича, який все одно протримався в прокаті лише кілька місяців, після чого був знятий.

Причиною став арешт Сергія Параджанова 17 березня 1973 року, йому інкримінували націоналізм, гомосексуалізм і незаконну торгівлю іконами.

Ще 30 червня 1966 ЦК Компартії України схвалив постанову «про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка», в якій піддавалися критиці і сценарій С. Параджанова до фільму «Київські фрески». Вважається, що коли у 1972 році Фелліні створив картину «Рим», кінематографісти побачили в ній багато з того, що Параджанов хотів зробити у своїх «Київських фресках». Параджанов змушений був виїхати у Вірменію і саме тому цей арт-хаусний проект залишився незавершений.

Але 1971 року режисер повертається і вже у 1973 йому дають п’ять років суворого режиму. Єдиний, хто відкрито свідчив про гомосексуалізм Параджанова це член КПРС Воробйов. Один з тих, хто відмовився свідчити був архітектор Михайло Сенін, який після допитів в КДБ перерізав собі вени.

Через витворення скандальної репутації навколо власної особи, навмисного змішання правди і вигадки, містифікування і артистичної харизми, достеменно досі невідомо чи гомосексуалізм мав місце в житті Сергія Параджанова. Але радянську владу це і не цікавило.

В тюрмі Сергій Параджанов був авторитетом, він відкрив школу живопису, отримував листи від численних друзів, приятелів і учнів.  Так наприклад йому регулярно приходили міжнародні депеші від Ф.Фелліні, наприклад: «Хвилююся за твою долю, ти ж велика людина, тримайся». Також у в'язниці Параджанов збирав кришки з фольги, якими тоді закривали молочні пляшки. Він пресував їх у медальйон і гвіздком робив портрет Пушкіна. Один із таких медальйонів він подарував Тоніно Гуеррі. Тоніно відлив медальйон в сріблі і подарував своєму другу Федеріко Фелліні.

Тільки завдяки світовій кампанії протесту і проханню Луї Арагона (який заснував Міжнародний комітет з визволення Параджанова) про звільнення режисера до Л. І. Брежнєва, яке підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселіні, Мікеладжело Антоніоні, Параджанов був звільнений з-під ув’язнення 30 грудня 1977 року.

Щодо звинувачення в українському націоналізмі Сергій Параджанов відповідав: «я не український націоналіст, я геній».

Після повернення, зважаючи на заборону жити в Україні, він поселився у Тбілісі і працював на кіностудії «Грузія-фільм», де спільно з Д. Абашидзе поставив «Легенду про Сурамську фортецю» (1984). Неповторними є його спроби відтворення живопису мовою кіно – короткометражні «Акоп Овнатанян» (1967) і «Арабески на тему Піросмані» (1985).

Стрічка 1988 року «Ашик-Керіб» була присвячена Андрію Тарковському і стала останньою завершеною картиною митця.  Фільм знятий за мотивами казки Михайла Лермонтова  про пригоди «мандруючого трубадура», який проходить через тисячу випробувань, щоб знайти свою кохану. Офіційно Радянський Союз не дозволив фільмові брати участь в міжнародних конкурсах, але на Мюнхенському кінофестивалі він був номінований на кращу режисуру та отримав приз за художнє оформлення. Стрічку показали на Венеціанському кінофестивалі, журі якого просило висунити Параджанова на «Оскар».

З нагоди київської прем'єри фільму «Ашик-Керіб» Сергій дав своє останнє, передсмертне інтерв’ю українською мовою. І на завершення бесіди вигукнув: «Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому розумію його я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською, не буде пісні української, не буде сонця українського і не буде соняшника українського

У своєму незавершеному заключному  автобіографічному проекті «Сповідь» (кадри з якого включено у документальну стрічку Михайла Вартанова «Параджанов. Остання весна» 1992 року) Параджанов прагнув підсумувати весь життєвий доробок і повернутися в дитинство.

Також сценарій до «Сповіді» включений у біографічний фільм Георгія Параджанова 2004 року «Я помер в дитинстві. Сергій Параджанов»

Окрім того, Сергій Параджанов мріяв зняти фільм «Марія» за твором Шевченка і «Intermezzo» за новелою Коцюбинського. Юрій Іллєнко вважає, що: «Непоставлених фільмів у Параджанова більше, ніж у будь-якого іншого режисера. Лише під час арешту зникло сімнадцять сценаріїв, підготовлених до зйомок і відкинутих можновладцями. І ще близько сотні були винесені ним з ув'язнення, але вони існували лише… в його голові».

Величезною трагедією для Параджанова стала смерть його сестри Ганни. Він власноруч зробив надзвичайно красиве вбрання для труни. А за декілька місяців у самого Параджанова виявили рак легенів. Операцію з видалення легені було проведено в Москві, але стан Сергія Йосиповича не покращився. 17 липня 1990 року він приїхав до Єревану, де через три дні і помер.

 

У 1991 у Вірменії, Єревані відкрилася квартира-музей, в якій зберігаються сотні колажів, малюнків, фотографій та листів режисера.

Юрій  Іллєнко у стрічці «Лебедине озеро. Зона» 1992 року символічно втілив арештантську долю Параджанова. 

Федеріко Фелліні та  Тоніно Гуеррі створили приз на честь Параджанова і назвали його «Амаркорд», яким нагороджують за найкращий фільм на фестивалі в Ріміні. Першим отримав нагороду Георгій Данелія, кінорежисер, друг Параджанова, за картину «Настя».

1994 року Рон Холовей випустив в прокат документальний фільм «Параджанов. Реквієм», більшу частину якого займає інтерв’ю з режисером. 

1995 року Юрій Рєпік зняв документальний фільм «Сергій Параджанов. Відкладена прем’єра» присвячений київському періоду творчості майстра. 

23 липня 1997 року на території кіностудії Довженка був відкритий пам’ятник Параджанову. А 2004 року на батьківщині митця, в старій частині Тбілісі відкрили пам’ятник Параджанову в стрибку, який символізує вічну енергію і неземний характер фільмів митця.

2000 року в Єревані були опубліковані «Листи з зони», збірка, яка містить унікальні послання Параджанова друзям та рідним. Кожен лист – це, по суті, новела, де трагічне сполучене з комічним, а сповідальний психологізм – з тюремним побутом.

Окрім того 16 липня 2010 на Єреванському кінофестивалі «Золотий абрикос» був представлений фотоальбом «Сергій Параджанов. Хроніка діалогу» грузинського фотохудожника вірменського походження Юрія Мечітова. У фотоальбомі представлені 2096 знімків, які охоплюють 12 років життя режисера Сергія Параджанова.

2013 року Сержом Аведікяном та Оленою Фетисовою був знятий художній фільм «Параджанов», який номінувався на «Оскар» у номінації «Фільм іноземною мовою» від України.

2013 року вийшов трилер Любомира Левицького «Тіні незабутих предків», який мало пов’язаний з Сергієм Параджановим і його найвідомішою стрічкою «Тіні забутих предків», але використовує обігрування назви відомої кінокартини і має схожі сюжетні локації.

В серії «Кінематографічні студії» журналу «Кіно-Театр» 2014 року до  90-річного ювілею Параджанова була видана збірка  «Сергій Параджанов і Україна». До збірки увійшли матеріали однойменної конференції, що відбулася 14 листопада 2013 року в Центрі кінематографічних студій Національного університету «Києво-Могилянська Академія». Серед них – документи з розсекречених архівів КДБ, підготовані дослідницею українського дисидентського руху 60-х Мартою Дзюбою, які проливають світло на передісторію ув’язнення Сергія Параджанова. Також до видання увійшли інтерв’ю з режисером, що друкувалися в журналі «Кіно-Театр» у 90-ті. Упорядником і редактором стала кінознавець Лариса Брюховецька.

Джерела:

http://obozrevatel.com/person/sergej-paradzhanov.htm

http://parajanov.com/main.html

https://uk.wikipedia.org/wiki/Параджанов_Сергій_Йосипович

http://www.istpravda.com.ua/columns/2013/10/25/138407/

 

Фільмографія
1951 — Молдавська казка
1954 — Андрієш
1954 — 62 (кілька документальних і науково-популярних картин — «Наталія Ужвій», «Думка», «Золоті руки»)
1958 — Первый парень
1961 — Украинская рапсодия
1962 — Цветок на камне
1964 — Тiнi забутих предкiв
1966 — Киевские фрески
1968 — Діти Комітасу
1969 — Цвет граната
1969 — Акоп Овнатанян
1984 — Легенда про Сурамську фортецю
1986 — Арабески на тему Пиросмани
1988 — Ашик-Кериб
1990 — Сповідь (не закінчено, оригінальний негатив включено до фільму Параджанов. Остання весна (1992))

Сценарії
1954 — Андриеш
1964 — Тiнi забутих предкiв
1965 — Киевские фрески
1968 — Акоп Овпатанян
1969 — Цвет граната
1986 — Арабески на тему Пиросмани
1989 — Етюди про Врубеля
1990 — Лебедине озеро. Зона
1990 — Сповідь

Художник-постановник
1970 — Цвет граната

Художник по костюмах
1988 — Ашик-Кериб

Композитор
1970 — Цвет граната

Персонаж
1968 Колір вірменської землі
1987 Острів
1989 Ашхарумс
1990 Я — Сергій Параджанов
1991 Бобо
1992 Параджанов. Остання весна
1994 Реквием
1995 Параджанов. Останній колаж
1995 Параджанов. Відкладена прем'єра
1997 Дім Параджанова
1998 Параджанов
1998 Ніч в музеї Параджанова
2003 Андрей Тарковский и Сергей Параджанов. Острова
2004 Я умер в детстве
2004 Небезпечно вільна людина

Видання та твори


Тіні Забутих Предків Тіні Забутих Предків

Параджанов Сергій, Коцюбинський Михайло, Миколайчук Іван, Кадочникова Лариса, Гринько Микола, Іллєнко Юрій, Скорик Мирослав

Андриеш Андриеш

Параджанов Сергій

Цвет граната Цвет граната

Параджанов Сергій

Цветок на камне Цветок на камне

Параджанов Сергій

Арабески на тему Пиросмани Арабески на тему Пиросмани

Параджанов Сергій

Ашик-Кериб Ашик-Кериб

Параджанов Сергій, Степанков Костянтин

Коментарі