Биков Леонід

1928 — 1979

Биков Леонід Федорович  
(12 грудня 1928 – 11 квітня 1979 )
 
Леонід Биков – легендарний актор, сценарист та режисер радянського кінематографу. 
Став популярним після дебютної головної ролі у фільмі «Максим Перепелиця» (1955).
Його режисерські стрічки «В бій ідуть лише «старі» (1973) та «Ати-бати, йшли солдати» (1976) стали рекордсменами прокату та символами епохи 70-х.
 
Акторський дебют Леонід здійснив в Україні, але найбільший успіх прийшов до нього у Ленінграді, а режисерську кар’єру навпаки розпочав на «Ленфільмі», але визнаним став саме після робіт, знятих на кіностудії Довженка. 
 
Леонід Федорович Биков народився 12 грудня 1928 року в селі Знаменське Слов’янського району Донецької області.
Батько – Федір Іванович, мати – Зінаїда Панкратьєвна у 1929 році  переїжджають до Краматорська. 
Під час Другої світової війни у жовтні 1941 року сім’я була евакуйована до м.Барнаул, там Леонід пробує вступити в евакуйовану Ленінградську спецшколу військових льотчиків, але марно.
Після повернення до Краматорська Леонід вступає до машино-будівельного технікуму, де вчиться у 1944-1946 роках, але закінчує середню школу № 6 у 1947 році. 
У 1945 році місяць вчиться у льотній спецшколі в Кривому Розі (Ленінграді?), але через розформування училища або ж  фальсифікацію документів (малий зріст) Леонід так і не завершує навчання.
Тоді Леонід Биков і вирішив стати артистом, правда, конкурс в Київську школу актора він не пройшов, адже на той час (1946 рік) він ще не мав атестату про середню освіту, але наступного року Биков поступив на українське відділення акторського факультету Харківського театрального інституту, який закінчив у 1951 році. У 1951–1960 роках — грає на сцені Харківського державного академічного театру імені Т. Шевченка. 
У театрі він грає дебютну роль матроса Паллади у виставі «Загибель ескадри», потім (1952) була роль Павки Корчагіна у «Як гартувалась сталь», Москатель у комедії «З коханням не жартують». Биков на сцені театру зіграв понад 20 ролей.
З театру Леоніда Федоровича запрошують на Київську кіностудію, зігрти невелику роль у фільмі Віктора Івченка «Доля Марини»(1953), де його відразу помітили глядачі, критики та режисери. 
Завдяки успіху картини у глядачів молодого актора помітили, і в 1954 році режисери Олександр Івановський і Надія Кошеверова запросили Леоніда Бикова на велику роль Петі Мокіна у фільмі «Приборкувачка тигрів»(1954).
Наступною стала заголовна роль у картині «Максим Перепелиця»(1955).
Акторові не хотілося до безкінечності експлуатувати одну і ту ж маску комедійного актора, тому, погоджуючись на нові пропозиції, він прагнув вибирати ролі самого різного плану. Так він потрапив в фільми: «Чужа рідня» (1956), «Дорога моя людина», «Добровольці» (обидва 1958), «Сварка в Лукашах», «Травневі зірки» (обидва 1959) та ін.
Несподіваним для Бикова було в 1958 році пропозицію, яка надійшла від Олексія Баталова. Той приступав до екранізації «Шинелі» Н. В. Гоголя і запропонував Бикову головну роль. Нічого подібного йому тоді ще ніхто з кінематографістів не пропонував. Тому Биков негайно кинувся до керівництва харківського театру з проханням відпустити його до Москви на зйомки в цій картині. Однак керівники театру до Москви актора тоді так і не пустили. Головну роль у «Шинелі»у А. Баталова зіграв Ролан Биков.
Того ж 1958 року Леоніду Бикову присуджують звання заслуженого артиста УРСР.
Після виходу на екрани популярної картини «Альошкіна любов» (1960) Леонід Биков поїхав до Ленінграда, де на «Ленфільмі» йому дали можливість спробувати себе в кінорежисурі.
В результаті в 1961 році разом з режисером Гербертом Раппопортом Леонід знімає короткометражний фільм «Як мотузочок не в’ється ...». І хоча картина залишилася практично не поміченою як критикою, так і глядачами, Бикова це не злякало.
І повнометражним дебютом стає лірична комедія «Зайчик» (1965), де Леонід Биков виконав  головну роль. І хоча в прокаті картина зайняла не останнє місце, критика його дружно лаяла. 
З 1961 по 1964 рік на рахунку Бикова було лише декілька ролей у фільмах: «На семи вітрах» (1962), «Коли розводять мости» (1963), «Обережно, бабуся !» (1964).
У 1969 році, через 25 років після свого дебюту у «Долі Марини», він повертається до Києва. Причину від’їзду можна знайти в листах Бикова одному з близьких друзів: «Уже майже рік не знімаюся. Не хочу. Відмовився від 9 сценаріїв. Не хочу брати участь у брехливих і антихудожніх речах. Звичайно, довго не протримаєшся, треба виконувати план студії. Все частіше думаєш, що треба повертатися додому. Але в театрі, очевидно, те ж саме. У чому ж суть? Як же зробити, щоб жити на рівні? Може, це наша проклята робота? ..»
Але за період з 1966 по 1971 Биков не знявся в жодному фільмі. В одному з листів в той час він пише: «Мені здається, що я себе втратив. Іншого визначення знайти не можу. Я в просте вже три місяці. Відмовився від п'яти робіт. Вже дуже все погано. Ходжу за зарплатою. Соромно».
За десять років перебування у Києві, а це останні десять років його життя, Биков зняв три фільми і кінопроби. 
Як актор знімався тільки у власних картинах, тобто його акторська кар’єра закінчилася в Ленінграді. Був, правда, один проект Івана Миколайчука. Фільм про розвідника, який втратив пам’ять. Він погодився зіграти в ньому головну роль. Але ідея так і не зреалізувалася.
У Києві все виявилось не так просто, як, можливо, йому бачилося здалеку. Тільки через два роки він зняв свій перший київський фільм «Де ви, лицарі?» (1971) для телебачення. Якби не присутність на екрані самого Бикова, акторська майстерність якого завжди гарантувала безпрограшний результат, то про цю роботу можна було б і не згадувати. Биков-режисер помітно поступався Бикову-актору. 
Але у 1974 році на екрани виходить ще один фільм Бикова «В бій йдуть лише «старики» і на Всесоюзному кінофестивалі в Баку фільм отримує одну з трьох головних премій, а також премію за краще виконання чоловічої ролі. Стрічка користується шаленою популярністю - майже сорок п’ять мільйонів стали в чергу за квитками. 
Наступний фільм «Ати-бати, йшли солдати» (1976) теж було знято на матеріалі Великої Вітчизняної війни. Таким чином, ці два фільми утворили своєрідну воєнну дилогію, за яку режисер отримав Державну премію Української РСР ім. Т. Г. Шевченка (1977).
У наступному своєму проекті «Прибулець»(1978), за оповіданням Є.Шатько, Биков знову повертається до сучасності. Це мала бути фантастична комедія з колгоспного життя. У березні 1979 року вже відзняли дві частини фільму на кіноплівку, картину мав чекати успіх, але доля зруйнувала плани. 
Після затвердження стрічки Леонід Биков 11 квітня 1979 року загинув у автокатастрофі на трасі «Мінськ-Київ». Похований на Байковому кладовищі.
За чотири місяці до загибелі Леонідові Бикову виповнилося 50. Від поздоровлень на кіностудії ім. Довженка він відмовився: «Подождите с генеральной репетицией моих похорон».А наступного дня він одержав жартівливу листівку із жалобною рамкою й побажанням довгих років життя.
До смерті Биков пережив 3 інфаркти. Після останнього з них, за 3 роки до фатального дня Леонід написав заповіт, який було адресовано двом близьким друзям - Миколі Мащенко та Івану Миколайчуку. В ньому він просив не влаштовувати ніяких промов та вечорів пам’яті, а просто сказати «бувай» і заспівати «Смуглянку».
Дочка великого актора і режисера згадує: «Папа ніколи не носив камінь за пазухою або дулю в кишені. Він говорив, що за правду треба боротися тільки з відкритим забралом. Він міг порадити міністру, який не вміє керувати, йти на пенсію. Міг відмовитися від бенкету з дуже високопоставленої особливої і піти в цей час на риболовлю з тим, хто розповість йому новий секрет мастирки, і дуже цінував, що рибалки довіряють йому свій секрет. Це було для нього цікавіше і важливіше - нормальні людські стосунки. Він ніколи не шукав вигідних знайомств і корисних зв'язків. Це був не його стиль». 
Леонід Биков був одружений з Тамарою Кравченко (1927—2010), яка була музичною актрисою оперети. В їхньому шлюбі народилося двоє дітей – син Олесандр (Лесь) (р. 1956), який проживає в Канаді та дочка Мар’яна, кінознавець, киянка.
 
1982 року друзі і колеги Бикова зняли репортажний фільм пам’яті актора та режисера «...Якого любили всі» (реж.Леонід Осика).
1984 року вийшла книжка теплих спогадів про нього «Будемо жити!»
У 1994 році Міжнародний астрономічний союз присвоїв ім’я Бикова одному з астероїдів.
У квітні 2002 року в місті Краматорськ встановлено бронзовий бюст Леоніда Бикова роботи скульптора С. А. Гонтаря.
На честь актора названа одна з вулиць у місті Краматорська та бульвар у Києві.
На місці загибелі Бикова встановлено пам’ятний знак.
2001 року в Києві було відкрито пам’ятник Військовим льотчикам, зразком для скульптури якого став кінообраз Маестро головного героя фільму "В бій ідуть одні« старики », якого зіграв Леонід Биков. Таким чином, пам'ятник військовим льотчикам є одночасно пам'ятником Народному артисту України Л. Бикову, загиблому в автокатастрофі неподалік Києва.
2010 року кінознавець Лариса Брюховецька видає монографію «Своє/рідне кіно Леоніда Бикова», яка комплексно розглядає творчі методи режисера, майстерність актора та біографічний фактаж.
 

Доступні твори:
Сайт Леоніда Бикова
Чтобы помнили... Леонид Быков
Острова
...которого любили все. Леонид Быков
Владимир Щур. Парковая скульптура - Леонид Быков.
В бой идут одни старики
Аты-баты шли солдаты ...
Где вы, рыцари?
Как веревочка ни вьется
Максим Перепелица
Алешкина любовь
Доля Марини
 

Видання та твори


Аты-баты, шли солдаты... Аты-баты, шли солдаты...

Биков Леонід, Іванов Сергій, Гринько Микола, Наум Наталія, Бенюк Богдан

Где вы, рыцари? Где вы, рыцари?

Биков Леонід

Алешкина любовь Алешкина любовь

Биков Леонід

Коментарі


(Vadim) Середа, 30 вересня 2015 р.

Дуже багато помилок Перший фільм - "Переможці" 1952 року, який не вийшов на екрани. "Максим Перепилиця" та "Чужа рідня" - знімалися в один час у 1955 році, а прем'єри відбулися на початку 1956-го. До Ленінграду він переїхав, ще не знімаючись у фільмі "Альошкіна любов". "Обережно, бабуся!" - знято у 1960-му. До Києва він не міг "повертатися", бо жив раніше у Харкові. І не через "25 років", а через 16 років після зйомок у "Долі Марини". У 1968 році знявся у головній ролі в фільмі "Розвідники" на кіностудії Довженка, та у 1970-му - "Щастя Ганни" Ленфільм. Не рахуючи роль без слів у фільмі "У місті "С" (1966).