Михайло Орест

1901 — 1963

Михайло Орест (Михайло Костянтинович Зеров)
(25 листопада 1901 — 12 березня 1963)

Поет, перекладач

Михайло Костянтинович Зеров (Орест — псевдонім, яким підписував свої твори) народився 1901 р. у Зінькові на Полтавщині, в родині педагога. Був на одинадцять років молодшим від свого брата Миколи Зерова. М. Орест закінчив Київський інститут народної освіти, вчителював. З 1924 р. жив у Києві. Ще замолоду цікавився східною, передовсім індійською, філософією, буддизмом, що відбилося в настроях його поезії. За життя в Україні оригінальних віршів не публікував, хоча писав їх із студентських років. Двічі заарештований, був у таборах та на засланні. Під час війни потрапив у полон, опинився у Вінниці, потім у Львові, далі в таборі біженців у баварському місті Авгсбурзі.

По війні М.Орест лишився в Німеччині, заробляв на прожиття перекладами, займався редакторською роботою, підготував до друку твори М.Зерова (брата) «Sonnetarium» (1948), «Catalepton» (1952), «Corollarium» (1958), поезії П.Филиповича, збірник спогадів про «неокласиків» «Безсмертні» (1963).

У 1963 р. М.Орест помер у тому ж таки Авгсбурзі. Нащадків у нього не залишилося. Архів письменника зберігається у Вільній українській академії наук у Нью-Йорку.

М.Орест — автор п'яти поетичних книжок. Перша — «Луни літ» (1944) видана в «Українському видавництві» (Львів—Краків); друга — «Душа і доля» (Авгсбург, 1946); інші — «Держава слова» та «Гість і господа» (обидві — у Філадельфії, 1952). Останню, посмертну збірку «Пізні вруна» (Мюнхен, 1965) підготував І.Качуровський.

Не менш важлива частина його спадку — переклади, які робив з німецької, французької, англійської, італійської, іспанської, португальської, польської та російської мов, мав рафінований смак здебільшого при доборі творів і вишукану культуру слова. Вдавався до поезії, рідше — прози.

Дві перші збірки — «Луни літ» та «Душа і доля» — складаються переважно з віршів, писаних у тридцяті роки в Україні. В еміграції поет розмістив їх за циклами, додавши частину нових. Тут розгортаються поліфонічно дві теми. Одну можна б означити заголовком першого циклу — «Anima Errans», — світ зболеної душі поета. Тиша, самотність, порожнеча, осінь, холод, зима, нерухомість, горе — реалії його творів. Майже жодних історичних паралелей. Поетичний зір бачить довкола себе лише невтішне. Але, поглянувши на дати під віршами — 1934, 1937, 1938, 1939, легко збагнути, чому поет говорить:

Прийдешнє — пуща, в пітьмі вся німа;

Стежки слова, та слів у ній нема.

Ти йдеш: навколо тьма і тьма.

Одне ти знаєш: тиха і смутна

Тебе по той бік пущі жде труна.

Жахлива й німа пуща контрастує із світлим і гармонійним лісом, який і становить другу, справді центральну тему перших збірок М.Ореста. Досить швидко з'ясовується, що це улюблений образ поета. Голос природи звучить хорально, це — поезія липневих вечорів, неспопеляючого тепла. Це лірика спокою, статики, яка може бути не менш вражаючою за рух і динаміку. «О люди, прийдіть, поклоніться лісам!» — закликає М.Орест, і поступово з'ясовується, що для нього ліс — не просто частка природи, а знак цілком послідовної та всеохопної філософії, яку поет розкриває перед читачами-неофітами. Він виробив цю філософію в тридцятих роках і сповідував її аж до смерті.

Вкрай заманливо поряд з Георге й Рільке назвати М.Ореста одним із пізніх європейських символістів. І в цьому сенсі вони всі представляють «велику добу» європейської поезії. Однак у поетичній практиці символізм М.Ореста розмитий, неабсолютний. Він передбачає езотеричну мову, але без тієї широти, аж до довільності витлумачень і асоціацій, що у «класичному» символізмі.

Лінію спадкоємності «неокласики» — Орест, прокреслену І.Кошелівцем у спогадах про поета, якими відкривається книжка «Безсмертні», можна сприймати в досить широкому охопленні тому, що неокласики не створили єдиної для всіх, цілісної естетичної системи, і тому, що в М.Ореста за видимою усталеністю стилю й вивіреністю голосу криються внутрішні конфлікти між об'єктивним і суб'єктивним, між вічністю істини і поривом душі. Як належиться класицистові, він прагнув осягати і втілювати вічну, трансцендентну суть світу. До постійного поглиблення та різночитання надавався той же його улюблений образ-символ лісу.

Центральним для поета є, на думку Державина, мотив Грааля, за яким — «ідея обраності й осяяння». Цей мотив близький Томасу Стернзу Еліоту і його трагічним пошукам ідеалу, втіленого в священній чаші Христа. Дорога до ідеалу здається М. Орестові наївно простою:

Оподаль від людей, злочинства і пороку

Плекай душевний мир і тишину глибоку —

І чисті помисли, посталі в тишині,

Надійно проростуть у нетутешні дні.

Незважаючи на свій особистий печальний досвід, М.Орест оптиміст у тому сенсі, що значно більше за Еліота вірить у несхитну цілісність духу.

Третя і четверта книжки Ореста «Держава слова» та «Гість і господа» увібрали як вірші 30-х років, збережені лише в пам'яті поета і заново переписані в 40-х, так і багато нових творів. Поет не випадково поділив усіх їх на дві книжки. У першій він вирішив дати формулу своєї естетики, в другій — уклав інтимну лірику, в якій відходив і від класицизму, і від символізму.

У вірші «Душа і доля» М.Орест написав:

Порив, що ним живе душа моя

В слова магічні замикаю я...

Тут і кредо емоційного самообмеження, і характеристика інструменту — «магія слова». Якщо раніше ця тема у М.Ореста звучала принагідно, то центральним циклом збірки «Держава слова» є Ars poetica — здебільшого полеміка з естетичними засадами Є.Маланюка (та іншими, хто такі ж принципи сповідував). У відповідь на його вірш з тією ж назвою Маланюк проголошував:

То не поет, хто лиш невпинно

Дзюркоче про добро і зло.

Поет — мотор! Поет — турбіна!..

Поет — механік людських мас...

М.Орест саме був тим, хто писав про «добро і зло» і вважав вірш моральною проповіддю. У своїй третій книжці він здекларував моральну заглибленість поезії як її головну засаду. Здається, весь цикл присвячений ролі слова, як і неквапливі гекзаметри поета. Він стверджує, що митець повинен дотримуватися єдності стилю, що слова мають свою природу і, щоб бути співцем, її слід пізнати. Нарешті, М.Орест наголошує: «...чинити Образам, як і словам, строгий належить добір».

У творі-маніфесті «Поетична мова» митець говорить про джерела поезії і її мови і чи не вперше в українській ліриці так свідомо і відкрито заперечує народні джерела: «Але з народних пісень форм і окрас не вживай».

Він висловлює ще одну важливу ідею своєї естетики:

Мужньо скажімо: майстерність і мудрість не нашого краю

Гідні того, щоб їх учнями стали мистці.

Орест не випадково говорить про мужність, адже заклик до Європи традиційно асоціювався і асоціюється з відмовою од чогось свого, самобутньо-національного, тобто народного. М.Орест має на увазі іншіу формулу національного: «Національне — це значить велике, духово достойне...». Він належить до досить давньої традиції європейської поезії, котра вважала, що слово покликане нести не лише моральні закони, а й інтелектуальну ідею: «Є мислі ароматні наче квіти, — І аромати є ментальні...».

Ще один постулат, священний для М.Ореста: поезія є тайнопис. Якщо «держава слова» передбачає певну специфічну мову, то її причина передовсім лежить у тому, що сам світ є загадкою.

Теорії поетичного слова і артистизму відповідає реальне творення відповідних жанрів, форм і словника. М. Орест може бути різним — символістично-езотеричним і класично пишномовним, навіть помпезним, часом солодко-кокетливим. У деяких віршах, присвячених Києву і Львову, містам взагалі, втраченій батьківщині, піднесеність цілком заморожує чуття. А в останніх збірках навіть вірші про ліс відзначаються певною надмірністю стильових оздоб.

М.Орест, як і Бодлер, зробив поетом себе сам. Його вірші не писалися спонтанно, а шліфувалися. Він заперечував спонтанність, запозичував форму з різних поетичних культур — античної, романської, германської, східної, але його алкеєві строфи, терцини, газелі, рубаї звучать українською мовою органічно й природно.

У «Державі слова» він зібрав старі та нові інтимні ліричні поезії. 

З'являються зовсім нові, не символічні і не класицистичні пейзажі.

Через десять років ті ж теми зазвучать у «Пізніх врунах», де знову є вірші 40-х, 50-х і 60-х років, а з них багато про «душу». І не лише про загальну світову душу, а про одну-єдину, свою власну, яку мучать спогади минулого

Поезія М.Ореста з її європейською, універсальною семантикою та глобальними філософськими запитаннями й пошуками збагатила естетичні й інтелектуальні можливості української літератури в XX ст.

На сайті доступно: 

Соломія Павличко. Михайло Орест, поет лісу

Видання та твори


Коментарі