Ґейзінґа Йоґан

1872 — 1945

Ґейзінґа Йоґан

(7 грудня 1872 - 1 лютого 1945)

Нідерландський історик, філософ культури

Творчі пошуки И. Гейзинга найбільшою мірою зосереджувались на дослідженні форм світовідношення і мислення у пізньому Середньовіччі та філософському аналізі проблем гри. У трактаті "Homo Ludens" ("Людина, що грає") обґрунтував наскрізне значення гри в розвитку основних культурних форм людства - не лише у мистецтві, а й у філософії, науці, політиці, юриспруденції, військовому ремеслі. Філософ демонструє неможливість редукції буттєвого феномену гри до фактів пізнавального і психічного життя, а також виявляє визначну роль гри в людській історії.

Йоган Гейзинга народився в місті Гронінген (Нідерланди) в родині священика-меноніта. Вивчав історію ідоєвропейської літератури і загальну історію, зокрема історіографію та теорії виникнення і розвитку світової культури — спершу в гімназії, потім у Гронінгенському університеті.

У 1905 році отримав посаду професора Гронінгенського університету, де викладав до 1915 року. Надалі перейшов до Лейденського університету, де активно працював у сфері суспільно-політичної критики доби 1920-30 роках.

Від 1938 року Йоган Гейзинга — голова Міжнародного комітету з культурного співробіництва Ліги Націй.

Й. Гейзинга викладав у Лейденському університеті і залишався його професором до 1940 року — до заборони німецькими окупантами вести викладання.

У роки окупації Нідерландів у 1942 році вченого було заарештовано німцями та ув'язнено і запроторено на декілька місяців до концтабору Сінт-Міхілсгестел (Sint Michielsgestel) біля міста Арнем, після чого йому вже не дозволили повернутися до Лейдена.

Йоган Гейзинга помер від виснаження у вигнанні в Де-Стег (De Steeg) 1 лютого 1945 року.

HOMO LUDENS

Природа і значення гри як явища культури

Гра давніша за культуру, адже культура, хоч які неадекватні її визначення, неодмінно передбачає наявність людського суспільства, а тварини ж не чекали, поки-то прийде людина та навчить її гратися. Можна навіть сміливо стверджувати, що людська цивілізація не додала жодної істотної риси до загальної ідеї гри.

...Трактуючи гру як один із виявів культури, а не як прості забавки в житті тварин та дітей, ми починаємо там, де кінчаються біологія та психологія. У сфері культури ми застаємо гру як уже дану величину, що існувала ще до появи самої культури й що супроводжувала, проймала її від першо-початків аж до цієї фази культури, в якій ми живемо нині. Ми переконуємось, що гра присутня скрізь як цілком визначена й відмінна від "буденного" життя якість.

Усяка гра є добровільною діяльністю. Гра за наказом - це вже не гра, а в найкращому випадку її силувана імітація. Вже завдяки самому цьому вільному характерові гра виходить за межі природного процесу.

...Потреба в ній буває нагальною лише настільки, наскільки потребує радості від гри. Гру можна відкласти чи в будь-який момент урвати. Вона ніколи не диктується фізичною необхідністю чи моральним обов'язком. Вона не може бути завданням. Відбувається вона на дозвіллі, у вільний час.

Аж коли гра стає загальновизнаною культурною функцією - ритуалом, - церемонією, лиш тоді вона пов'язується з поняттями обов'язку, повинності. Таким чином ми маємо першу з основних ознак гри: вона вільна, вона - сама свобода. З цією ознакою безпосередньо пов'язана й друга: гра не є "звичайне" чи "справжнє" життя. Це радше вихід із рамок "справжнього" життя в тимчасову сферу діяльності, де панують її власні закони.

Гра вирізняється на тлі "звичайного" життя і місцем дії, і тривалістю. Ось і третя важлива ознака гри: її обмеженість, відрубність. Вона "розігрується" в певних часових і просторових рамках. її перебіг і сенс містяться у ній самій.

Гра починається і в певний момент закінчується. Вона дограється до того чи іншого кінця. А поки вона триває, в ній панують рух, зміна, черговість, поступовість, об'єднання і відокремлення. Але з її часовою обмеженістю безпосередньо пов'язана ще одна цікава особливість: гра зразу ж набуває усталених форм як вище культури. Зіграна одного разу, вона залишається в пам'яті як дорогоцінна знахідка, як новий витвір духу. Гра передається далі, стає традицією. Гра може бути повторена в будь-який час, якщо це дитяча забава чи шахова партія, або через усталений період, якщо це культова містерія. Ця повторюваність є однією з найістотніших властивостей гри. Вона характеризує не лише гру в цілому, але і її внутрішню структуру. В майже всіх розвинених ігрових формах елементи повтору й чергування уподібнюються тканині з її основою та спітканням.

Ще дивовижніше, ніж обмеження часове, є обмеження гри у просторі. Всяка гра відбувається в межах свого ігрового простору, визначеного заздалегідь матеріальними чи ідеальними засобами, за домовленістю гравців чи як само собою зрозуміле. Подібно до того, як формально відсутня всяка різниця між грою і ритуалом, так і освячене місце неможливо відрізнити формально від ігрового простору. Арена цирку, картярський стіл, чарівне коло, храм, сцена, кінотеатр, тенісний корт, приміщення суду тощо - всі вони за формою та функцією є ігрові простори, тобто відчужені місця, відокремлені, обгороджені, освячені території, де діють особливі, власні правила.

...Підсумовуючи формальні ознаки гри, ми можемо назвати її вільною діяльністю, яка, бувши "несерйозною", цілком свідомо стає поза "звичайним життям", але водночас дуже, а то й повністю захоплює гравця. Ця діяльність не спрямована на здобуття матеріального інтересу, нею займаються не заради риску. Вона відбувається у своїх власних часових та просторових межах відповідно до певних установлених правил, у певному порядку. Вона сприяє утворенню суспільних угруповань, схильних оточувати себе таємницею і підкреслювати свою відмінність від звичайного світу маскуванням та іншими засобами.

Функція гри в її вищих формах, про які йде тут мова, здебільшого може бути виведена з двох найголовніших аспектів, у яких вона виявляється. Гра - це змагання за що-небудь або ж представлення чого-небудь. Обидві ці функції легко поєднуються таким чином, що гра представляє змагання за щось або ж стає змаганням, хто краще за інших щось представить.

Слово "представляти" за своїм походженням означає "ставити щось перед очима". Представлення може бути простим показом чогось, даного природою, перед глядачами. Павич та індик лише красуються перед самицями своїм розкішним оперенням, але вже в цьому показі є ще одна істотна риса: демонстрація чогось незвичайного з метою викликати захват. Якщо ж птах не тільки демонструє, а при цьому ще й робить танцювальні па, то тут ми маємо дійство, вихід за рамки звичайної дійсності у сферу вищого порядку. Ми не знаємо, що почуває при цьому птах-виконавець. Проте знаємо, що в житті дитини такі дійства бувають насичені образністю. Дитина творить образ чогось відмінного, чогось гарнішого чи вищого, ба й небезпечнішого за її звичайне життя. Дитя уявляє себе принцом, або татом, або лихою відьмою, або тигром. Воно так захоплюється, що буквально "виходить за межі себе", "заноситься" так далеко, аж майже вірить, ніби й справді є тим чи тим, хоч і не втрачає повністю усвідомлення "повсякденної дійсності". Дитяче дійство - це не стільки удавана дійсність, скільки здійснення чогось в образах: "переобразування", образне перетворення реальності.

Переходячи тепер від дитячих ігор до священних дійств архаїчної культури, ми переконуємось, що там "грає" більше духовного елементу, хоча визначати його надзвичайно важко. Священне дійство - це щось більше, ніж просто позірна актуалізація, удавана дійсність; це також більше, ніж символічне втілення; воно - містичне перетворення. У ньому щось невидиме й нечинне набуває прекрасної, чинної, священної форми. Учасники ритуалу переконані, що їхнє дійство актуалізує, здійснює певне божественне благо, приносить такий порядок речей, який вищий за той, що серед нього вони звичайно живуть. Все одно ця "актуалізація через представлення" і далі у всіх відношеннях зберігає формальні ознаки гри. Вона розігрується чи то виконується серед буквально "обгородженого" ігрового простору; до того ж розігрується як свято, тобто вільно й радісно. Заради неї зумисне відгороджують сакральне місце, замкнутий у собі тимчасово дійсний світ. Але навіть коли гра закінчується, дія її не припиняється: вона й далі випромінює на звичайний зовнішній світ своє сяйво, свій благотворний вплив, посилаючи безпеку, лад і достатки всій спільноті, аж поки настане знову цей священний час гри.

 

Видання та твори


Коментарі