Серебрякова Зінаїда

1884 — 1967

Серебрякова Зінаїда Євгенівна

(30 листопада 1884 - 19 вересня 1967)

Зінаїда Серебрякова – українська художниця з відомої мистецької родини Лансере-Бенуа, яка більшу частину життя прожила у Франції.

Серебрякова майстер автопортретів, найвідомішим з яких є картина «За туалетним столиком», що художньо втілює  світовідчуття та поетику «Срібного віку».

Через швидку славу, яку приніс їй автопортрет, Зінаїду Серебрякову називають «автором однієї картини».

Її реалістичні монументальні полотна («Лазні», «Жнива», «Беління полотна») передають красу Харківщини та випромінюють позачасові естетичні цінності.

Довгий час була маловідома в Україні у зв’язку з радянським клеймом емігрантки. У Франції відмовлялась створювати  популярні на той час абстрактні картини і до кінця днів залишалась вірною своїй природній манері письма.

Зінаїда Євгенівна Серебрякова (дівоче прізвище Лансере) –  народилася 12 грудня 1884 в родовому маєтку селища Нескучне неподалік Харкова у відомій мистецькій родині.
Її дід по материній лінії Микола Бенуа (власник маєтку в Нескучному, де пройшло дитинство Зіни) був знаменитим архітектором, головою Петербурзького товариства архітекторів, одним із творців знаменитого храму Христа Спасителя в Москві. Прадід Альберт Кавос побудував Маріїнський театр в Петербурзі і реставрував Большой театр у Москві. 
Мати Катерина Миколаївна Бенуа (1850-1933) в молодості відвідувала Академію мистецтв та мала хороші успіхи в акварелі та графіці, дядьки Зінаїди по матері (Леонтій, Альберт та Олександр Бенуа)  були архітекторами, акварелістами, театральними декораторами, мистецтвознавцями.
Батька свого (одного з найкращих скульпторів-анімалістів), Євгена Олександровича Лансере Зіна не пам’ятала, бо коли дівчинці було два роки у 1886 він помер від сухот, і мати майбутньої художниці разом з шістьма дітьми повернулася в рідну домівку в Петербург.
Рідні брати Серебрякової  - Микола та Євген Лансере також пішли шляхом предків і стали архітектором та художником.
 1900 року Зінаїда закінчила Коломенську жіночу гімназію в Санкт-Петербурзі і вступила в приватну художню школу, засновану княгинею М. К. Тенішевою. 
З 1902 по 1903 рік Зінаїда подорожує по Італії, де в Римі знайомиться з чудовою художницею-графіком А.П.Остроумовою-Лебедєвою. На Капрі Серебрякова пише марини, етюди з видами гір та вузьких італійських вуличок.
 Повернувшись в травні 1903 року в Росію, вона навчається у майстерні портретистів Іллі Рєпіна та Осипа Браза, де два роки старанно студіює натуру. 
1905 року Зінаїда Лансере виходить заміж за студента (пізніше залізничного інженера) Бориса Серебрякова і приймає його прізвище.
Вони повінчалися в  9-го вересня в церкві в Нескучному, давши пастирям хабар у триста рублів, щоб уникнути бюрократично-етичних проблем, адже були двоюрідними братом і сестрою.
Чоловік Зінаїди Борис Серебряков був людиною мислячою, прогресивною, у роки першої російської революції він підтримував прагнення селян отримати землю. Пізніше він працював у Сибіру, Манчжурії, додому приїжджаючи лиш кілька разів на рік.
Дітей у них було четверо: Серебряков Євген Борисович (1906- 1990) став архітектор та реставратором, Серебряков Олександр Борисович (1907 - 1995) працював дизайнером інтер’єрів, Серебрякова Тетяна (Тата) Борисівна (1912-1989) стала театральним художником, а Серебрякова Катерина Борисівна (1913-2014) пішла шляхом матері, писавши пейзажі, портрети, натюрморти. Також Катерина була членрм-засновником і почесним президентом Фонду Зінаїди Серебрякової. 
Після весілля молодята відправились на рік у Париж. Де Зінаїда відвідувала художню Академію де ла Гранд Шомьер, а Борис записався у Вищу школу мостів і доріг як вільний слухач.
Під час навчання в Ермітажі і в музеях Франції та Італії вона вивчала роботи Якопо Тінторетто, Нікола Пуссена, Якоба Йорданса і Пітера Пауля Рубенса, але найбільше Зінаїда любила картини основоположника побутового жанру в російському живописі Олексія Венеціанова.  Вона серйозно копіювала старих майстрів (Рубенса і Тіціана в Ермітажі), а в Парижі — Ватто, Жана-Оноре Фрагонара, Дега і Ренуара, тоді ще живого.
Широку популярність приніс Серебряковій автопортрет «За туалетним столиком» 1909 року. Ця картина була свого роду підбиттям підсумків періоду учнівства, досвідом створення значного твору в дусі класики - з підготовчим етюдом і многосеансним позування самій собі. У ній відчутний живий відгомін, без натяку на стилізацію, «домашнього» романтизму початку XIX століття та авторське переживання щастя і повноти життя. 
 «Мій чоловік Борис Анатолійович, - згадувала в похилі роки Зінаїда Євгенівна, - був у відрядженні для дослідження північній області Сибіру, в тайзі. Я вирішила дочекатися його повернення, щоб разом повернутися до Петербурга. Зима цього року настала рання, все було занесено снігом - наш сад, поля навколо - скрізь замети, вийти не можна, але в будинку на хуторі тепло і затишно. Я почала малювати себе в дзеркалі і бавилася зобразити будь-яку дрібницю на туалетному столику.. У  грудні 1909 мій брат Євген Євгенович написав мені, що виставка «Світу мистецтва» відкриється на початку 1910 року, і треба, щоб я виставила що-небудь. Ось я і послала мій «автопортрет».
1910-го, на 7-й виставці російських художників в Москві, Третьяковська галерея купує автопортрет «За туалетом» і пейзаж харківського селища «Зелене восени». 
 Зінаїда Серебрякова 1911 року вступає в товариство «Світ мистецтва» (1898—1924), але контрастно відрізняється від інших членів групи любов’ю до простих реалістичних сюжетів, гармонією, пластичністю.
Художники «Світу мистецтва» (серед яких Бакст, Рерих,Кустодієв, Врубель, Серов, Левитан та ін. ) орієнтувалися на нові модерністичні віяння, були уважними до деталей та техніки.
1913 року Серебрякова, прагнучи протиставити вульгарної красивості «вічні» естетичні цінності, створює один із своїх програмних творів, портрет сестри Катерини - «Купальщицю». Стилістика неокласики і модерна з їх культом краси, романтичними пошуками національних витоків виявилася найбільш відповідної емоційної натурі і творчим пошукам Серебрякової. «Купальщиця» академічно виписана і відсилає нас до органіки творів Ренуара та Боттічелі.
Розквіт творчості художниці відбувається у 1914-1917 роках.Тоді Зінаїда Серебрякова створює серію картин, натхненних українським селянством Харківщини. Її особливо хвилює природна краса людини, уособленням якої стає для неї жінка-селянка.
Монументальні картини «Баня» (1913), «Селяни» (1914), «Жнива» (1915), «Біління полотна» (1916)  зараз можна сприймати як реквієм українському дореволюційному селу або ж як передчуття радянської робітничої маскулінності, але вони точно нікого не лишають байдужим. Закладений у них глибокий філософський підтекст, ритуальна колористика, утвердження свободи особистості, духовної і фізичної краси, внутрішньої гідності простої людини-трудівника, позначило абсолютно новий підхід до вирішення селянської теми. Це своєрідні фрески на тему селянства її батьківщини.
Також Зінаїда звертається і до особистої, біографічної теми – вона постійно малює своїх дітей та власні автопортрети, що відтворюють відчуття любові і спокою, які панують у її сім’ї. Це своєрідний живий журнал життя Серебрякової. Як писав Олександр Бенуа: «в дитячих і жіночих портретах Серебрякова не знає собі суперників».
У 1916 році Олександр Бенуа отримав замовлення на розпис Казанського вокзалу в Москві, він запрошує Євгена Лансере, Бориса Кустодієва, Мстислава Добужинського і Зінаїду Серебрякову взяти участь у цій роботі. Серебрякова береться за тему Сходу і  алегорично представляє  Індія, Японія, Туреччина і Сіам у вигляді красунь. 
На початку 1917 року Зінаїду Євгенівну Серебрякову на засіданні членів Академії мистецтв дають звання академіка живопису.
З серпня 1914 чоловик художниці Борис Серебряков стає начальником на будівництві залізниці Іркутськ - Бодайбо, а пізніше бере участь у будівництві залізниці Уфа - Оренбург. Повернувшись із Оренбургу чоловік перевозить сім’ю з Нескучного в Харків і знову їде в пошуках роботи.
1919 року замучившись працювати без вихідних Борис вирішує повертатися додому, по дорозі Харків у військовому ешелоні Борис заразився на тиф і через кілька днів помер від серцевого паралічу. Зіна Серебрякова стала вдовою у 36 років, так само як і її мати. Вона залишається з чотирма дітьми і хворою матір’ю без засобів для існування. 
Зінаїда зустріла Жовтневу революцію в рідному маєтку в Нескучному. У роки революції та громадянської війни будинок і майстерня художниці були спалені бандами анархістів. Пізніше вже у роки Вітчизняної війни окупанти зруйнували і фамільну церква Лансере. Не збереглися могили батька художниці та її близьких. Тепер тільки пейзажі самої Серебрякової можуть допомогти скласти уявлення про те, як виглядало колись Нескучне.
Серебрякова відмовляється перейти на популярний у СССР футуристичний стиль або малювати портрети комісарів і знаходить роботу в Харківському археологічному музеї, де виконує начерки експонатів. Її щомісячна зарплата складає 5400 рублів. Фунт масла тоді коштував стільки ж. 
 В цей час 1919 року вона малює свій глибоко трагічний та філософський твір - «Картковий будиночок», на якому зображено усіх чотирьох осиротілих дітей. 
Восени 1920 року художниця отримує пропозицію перевестися в Петроградський відділ музеїв або зайняти місце професора в Академії мистецтв.  Зіна погоджується на переїзд і береться до роботи в майстерні наочних посібників, також, щоб прогодувати сім’ю, малює різноманітні замовлення, але не полишає творчості.  У грудні 1920 року Серебрякова переїжджає у Санкт-Петербург на квартиру діда, куди «совєти» доселяють артистів театру МХАТ. У цей період вона поринає у теми з театрального життя. Серед її захоплень — балетний світ. Ці картини Серебрякової близькі до «танцівниць» Едгара Дега.
Друзі згадують її тогочасний період: «Колекціонери задарма, за продукти і поношені речі рясно брали її твори». У 1921 Зіна пише рідним: «Я шию цілими днями, подовжую Катюші сукню, чиню білизну…приготовлялся сама масляні фарби - розтираю порошки з маковою олією».
Але забезпечувати сім’ю стає все важче, тому 1924 року Серебрякова вирішує діяти ризиковано: спробувати виїхати до Франції, де вже влаштувався дядько Шура Бенуа, щоб заробити грошей для дітей.
Отримавши замовлення на велике декоративне панно, художниця залишає чотирьох дітей та матір і виїджає в Париж.
«Мама вважала, що їде на час, - згадувала потім дочка Таня, - але відчай моє було безмежно, я ніби відчувала, що надовго, на десятиліття розлучаюся з матір’ю ..
Й справді, забравши через кілька років Сашка і Катю, інших своїх рідних Зіна побачить аж через 34 роки.
В Європі Серебряковій також було нелегко. Популярним все дужче ставав екстравагантний авангард і монументальний реалізм, портрети та пейзажі нікому не були потрібні. Зміни Зінаїда Євгенівна манеру, почни писати «модно» і вона б отримала багатих замовників, але при її схилянні перед натурою, перед красою людського тіла - це було немислимо.
Щоб вижити син Олександ весь день працює декоратором кіно, Зінаїда Євгенівна пише замовні портрети, з дочкою порається по господарству. У кіно вони бувають раз на два місяці, а в театрах того рідше. Але обов’язково відвідують художні виставки.
 З 1927 по 1938 роки відбулося п’ять персональних виставок Зінаїди в паризьких галереях. У французькій пресі її називали «однією з найбільш чудових російських художниць епохи», але ці доброзичливі відгуки тонули в морі статей, які рекламували модне тоді абстрактне мистецтво, яке сильно впливало на смаки суспільства. Тому майстерність Серебрякової багатьом здавалася застарілою, і її роботи вкрай рідко купувалися на виставках.
Позитивними моментами життя в Європі були літні поїздки в Бретань, на південь Фрації або в Швейцарію, які Зінаїда Євгенівна здійснювала разом з дочкою. У 1926 нею році була розпочата серія портретів місцевих бретонських рибалок і селян. 
Великим везінням для Зінаїди стало запрошення на розпис будинку бельгійського барона Броуера.
Французькі художники «хворіли» Марокко і Алжиром. Данину цьому захопленню арабськими країнами віддала і Серебрякова. Двічі, у 1928 і 1932 роках вона відвідала Марокко, звідки привезла багато замальовок і ескізів. Продаж цих робіт приніс авторці в перший же день виставки 10 тисяч франків. 
Найуспішнішим у творчості Серебрякової після від’їзду з Росії можна вважати марокканський період. Важливо, що в серебряковском сприйнятті марроканской натури абсолютно не було орієнтації на народний орнамент – типової теми для західних художників  на сході. У неї навіть немає особливих етнографічних деталей, марокканки для неї важливі не як екзотичні гаремні красуні, а як колоритні натурниці. Щось схоже, напевно відчував Поль Гоген, коли зображав своїх таїтянок.
1933 року померла мати художниці - Катерина Бенуа, що дуже підкосило Зінаїду Євгенівну. Тоді Зінаїда Євгенівна Серебрякова збиралася повернутися на батьківщину, але так і не змогла: спочатку затягнулося оформлення документів, потім переїзд унеможливила Друга світова війна і окупація Парижу.
З 1947 року Серебрякова стає громадянкою Франції, але весь час сумує за рідною Харківщиною.
Останній період творчості Серебрякової (1940-1960-ті роки) наповнений напруженою роботою. Крім натюрмортів, портретів близьких і друзів (Портрет С.М.Ліфаря), художниця з неослабним інтересом продовжує працювати і над автопортретами, в яких намагається відобразити своє світовідчуття.
У 1960 році з Росії до Франції приїздить 48-річна дочка художниці Тетяна Серебрякова: «Мама ніколи не любила зніматися, і я не уявляла собі, як вона тепер виглядає, і була втішена, побачивши, що вона на диво мало змінилася. Та ж чубчик, той же чорний бантик ззаду, і кофта із спідницею, і синій халат, і руки, від яких йшов якийсь знайомий з дитинства запах олійних фарб».
У 1961 в Парижі її відвідують два радянських художника -. Герасимов і Шмаринов. Пізніше в 1965 році, коли Зінаїді Євгенівні виповнюється вісімдесят, вони влаштовують для неї виставку у Москві.
   У 1966 році відбулася остання, велика виставка творів Серебрякової в Санкт-Петербурзі та Києві.
Раптово вона стає популярною в Росії, її альбоми друкуються мільйонними тиражами, а картини порівнюють з Боттічеллі і Ренуаром. Десятиліттями забута, вона стала знаменитою. Державний Російський музей придбав 21 її твір.
19 вересня 1967 Зінаїда Серебрякова померла в Парижі у віці 82 років. Похована художниця на цвинтарі Сент-Женев’єв-де-Буа.
«Її твори були талановиті тому, що вона писала не тільки рукою, але душею і серцем, в якому тріпотіли найвищі почуття».
У СРСР і Росії були випущені поштові марки, присвячені Серебряковій.
У 2004-му російський телеканал «Культура» випустив цикл передач «ХХ век. Вибране», серед яких була документальна стрічка про Зінаїду Серебрякову «Картковий будиночок».
2006 року на аукціоні в Монреалі були продані чотири ню-картини Серебрякової 30-х років. Дві з них дорожче ніж за $500,000.
2009 року в Росії вийшов документальний фільм про життя художниці та її дітей «Серебрякові. Французькі етюди».
До 130-річчя художниці (2014 рік) Третьяковська галерея влаштовувала виставку робіт Серебрякової, які відносяться до періоду її творчості за кордоном.

Джерела і твори:

http://www.hrono.ru/proekty/vera/1rybakov.html

http://bibliotekar.ru/k94-Serebryakova/index.htm

http://gallerix.ru/storeroom/2054753045

http://www.artsait.ru/art/s/serebrykova/art1.php

 

 

Видання та твори


Коментарі