Задорожна Людмила

1942 — наші дні

Народилася Людмила Задорожна 14 травня 1942 року в мальовничому селі Скибинці на Вінниччині. Саме там у неї вперше прокинулася жага до малювання. І вона виявилася настільки впертою, що перший свій малюнок дівчинка нашкрябала цвяхом на металевому ліжку. Найдужче її вабили нехитрі дитячі книжечки з малюнками, які могла роздивлятися годинами. Дивом і відкриттям була для неї й навколишня природа — і дитячі очі проходили там перші уроки вдивляння й замилування її красою. До дівчинки, спостережливої і життєлюбної, кожна весна, літо, осінь і зима приносили щось нове, і завжди — як уперше. І вона відчиняла вікна свого серця навстіж — для снігів, дощів, струмків, квітів і птахів, бо все було для неї дивом і відкриттям.


Згодом родина перебралася на околицю Києва Водогін. Там Люся закінчила семирічку. А оскільки весь час малювала, то батько її підтримав у виборі фаху: “Любить малювати, то нехай іде й малює…” Так, отримавши батькове благословення, дівчина п’ять років здобувала освіту в Київському художньому училищі прикладного мистецтва (1961). З подякою досі згадує чудових викладачів Євгена Святського, Анатолія Казанцева, Ніну Ган. Далі була художня студія. Згодом влаштувалася на посаду художника-оформлювача в Національному музеї ім. Т. Г. Шевченка. Водночас молода художниця навчалася на факультеті графіки вечірнього відділу Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова, де викладали дивовижні фахівці Флоріан Юр’єв і Валерій Ламах, співпрацювала з видавництвами й дитячими часописами. До графічного її ужинку належать оригінальні листівки, випущені в світ видавництвом “Мистецтво”, прекрасні ілюстрації в журналах “Малятко” й “Соняшник”, художнє оформлення кількох книжок для дітей у видавництві “Веселка” (Лесі Українки, Якова Щоголіва, Дмитра Чередниченка). Досі лишилася невиданою тільки унікальна збірка “Пісні про кохання”, якою Людмила, власне, продемонструвала глибоке знання й розуміння українського фольклору.


На початку 80-х Людмила йде на творчу роботу й повністю віддається мистецтву, головним чином — живопису. То й по сьогодні її найулюбленіша стихія. Про це свідчать і дванадцять персональних виставок художниці, які завжди ставали у мистецькому світі подією. І Будинок художника, і Український Фонд культури, й представництво ООН у Києві, й Національний музей ім. Т. Г. Шевченка, і Мистецька галерея Києво-Могилянської академії на час її виставок мовби оживають, перетворюючись на святкові зали. До того ж чимало полотен художниці постійно прикрашають музейні та приватні колекції Німеччини, Франції, Японії, Америки, Канади, Чехії, Сирії, Португалії.


Спілкування з картинами Задорожної породжує відчуття загадки, настояної на чарах поезії. Якось одразу охоплює відчуття, що краси довкола багато, що вона розмаїта й неповторна, що в неї можна занурюватися з головою, забуваючи сіро-прикрі одноманітні будні, й від того кращати. А потім переконуєшся, що та краса справді здатна зупиняти мить і перетворювати її на вічність. Фантазійний світ Людмили Задорожної невидимо проникає в світ реальний, але не руйнує його, а навпаки — робить ніжнішим, добрішим, привабливішим. Світ ілюзії мовби повертає до нас реальність іншим боком, де людська душа спрагло шукає первозданної краси й довершеної гармонії і знаходить її в душах трав і квітів і, щойно відчувши те все лише на дотик, завмирає від невимовного щастя.


Палітра пейзажів Задорожної мовби насичена тишею з тисячі тонів і напівтонів. Яка пластика рухів у дерев із “Седнівських краєвидів”! Здається, вони ось-ось відірвуться од землі й гайнуть у світ, несучи вдалину свої тривоги, світло й чистоту. Її квіти й дерева через свою позірну безмовність мовби передають настрій творця. Квіти й дерева — як живі. Вони удосталь уміють сумувати й радіти, співати й шепотіти, мріяти й прощатися (цебто відцвітати), дивитися в небесну блакить і ловити свої відображення в дзеркалах калюж. Жінка, яка намалювала все це, безперечно, має діткливу душу поета і бездоганний музичний слух. Бо коли мандруєш від одної картини до другої, то ніби ступаєш босоніж по траві й чуєш шелест вітру в гіллі бузку, спів лісових дзвіночків і конвалій, гупання серпневих яблук. А ще всюди ввижається незрима присутність людини, що теплою рукою пригортає до себе кожну гілочку чи стеблинку. І чути ледь вловимий подих Бога. Часом її дерева скидаються на тонке мереживо, яке аж відчуваєш на дотик. Недарма ж світлої пам’яти мистецтвознавець Володимир Підгора, споглядаючи виставку, мовив: “Хіба ви малюєте? Ви ніби виціловуєте свої роботи!”


Її улюблені “персонажі” — дощі, вечори, ночі, сніги, сонця, човни, будинки, півні — завжди різні й завжди настроєві (“Двоє”, “Два сонця”, “Два півники”, “Зимові сутінки”). Вона має дивовижний дар відчувати настрій живої природи, тому їй так легко знов і знов іти на поклик дерев і квітів, вікон і скверів і розгадувати їхні таємниці. Пригадую, якось ми допізна вибирали в нас у селі картоплю, аж скрала нас ніч. І хоч як ми були стомлені, Люся не могла собі дозволити упустити щасливу нагоду — саме буйно цвіли чорнобривці. Ціла грядка горіла їхнім цвітом-вогнем! Люся поставила перед грядкою стілець і мольберт і заходилася їх малювати. Здавалося, вона не малює, а виконує якийсь магічний обряд чародійства. Досі в мене перед очима те дивовижне видовище — напівказкове, напівреальне: красива жінка, забувши про все на світі — при світлі місяця! — переносить на полотно красу чорнобривців, повну нічної таїни!


Поважна сторінка творчості Людмили Задорожної — картини-поеми, картини-міти, символічні й глибоко філософські за суттю (“Дажбог”, “Очеретяна”, “Весняна казка”, “Реквієм”). Ось, скажімо, “Дерево життя” (1967) — у чотири яруси намальовано пагорби, мов козацькі могили. На найвищому — як на перехресті вітрів і негод — голе гіллясте дерево. Чи не Україна? Он же вона ожива-відроджується блакитними пагонами — новими сподіваннями. Це — картина-історія, картина-пам’ять, картина-символ.


Є ще одне незабутнє враження про Люсині картини. У вересні 1993 року письмениця Ольга Мак, відвідавши Україну по п’ятдесяти роках еміграції, вперше познайомилася з творчістю Людмили Задорожної. Повернувшись додому, в Канаду, вона написала мені в листі: “Я починаю заздрити Люсі, що вона може пензлем зобразити те, для чого слово непридатне”.


Людмила Задорожна надзвичайно любить Седнів, де впродовж багатьох років відбувалися пленери українських художників. Там, у Седневі, народився її прекрасний цикл “Самі собі в своїй господі” — зворушливий до щему гімн простій людині. Тут ніби завмерла мудра вічність. Справжнє, не прикрашене нічим, людське буття. “Я оце б усіх бабусь у селах понамальовувала! Таке щось у них є прекрасне, що відходить, що його вже немає”, — каже Люся, і голос у неї тремтить. О, звісно, якби її воля — вона не проминула б жодної бабусі й дідуся, додивилась би до кожної усмішки, кожнісінької зморщечки! До їхніх очей і рук! От якби і цей цикл, і решту картин Задорожної видати альбомом і показувати світові високі зразки сучасного українського імпресіонізму. І якби наші владці розуміли, яку унікальну спадщину ми маємо, то такі речі відбувалися б саме з їхньої ініціативи…


А поки що не владці, а інші і помічають Люсю, і люблять — рідні, друзі, колеги. Ті, кому її завжди не вистачає. Свідчення цьому “Книги відгуків” різноманітних її виставок. Скільки в них теплих слів подяки! Ось найхарактерніші з них:


“…Я в захваті від Ваших картин… Дивлячись на Ваші прекрасні зими, натюрморти з квітами, відчуваєш рідну природу, її різнобарвність і розмаїтість. Ваші “україночки” викликають ностальгію за минулим, яке знаєш тільки з розповідей мами…” (В. Г. Білявська)


“Завжди був щирим прихильником Вашого таланту. Таким і залишаюсь після перегляду виставки…” (Володимир Куткін, художник)


“…Своя художня мова, свій почерк, який ні з ким не сплутаєш. Дякуємо за добру енергетику, закладену в твори!” (Галина Зубченко, художник-монументаліст, із донькою Ярославою)


“…Ваша серія “Мир землі нашій” — це шедевр філософського розуміння єдности людини і природи, Всесвіту. Цілющі паростки народних традицій мистецтва проросли у Вашому живописі буйноцвітом. Саме через таких художників, як Ви, промовляє Україна до світу: “Дивіться, яка я!”
(Неля Заблоцька)


“…Виставка дуже гарна. Але сказати це і тільки буде дуже мало. Вона запалює душу світлою силою. З кожного малюнка струменить жива творча думка твоєї душі і землі нашої України. Дерева, квіти, люди — це і мікрокосм, і макрокосм світу цього. Я вірю у незнищенність людського духу! Ти будеш жити вічно в Україні і в своїх творіннях…” (Г. З. Пономаренко, художник)

 

Галина Кирпа

Видання та твори


Коментарі