Филипович Павло

1891 — 1937

Филипович Павло Петрович
(2 вересня 1891 – 3 листопада 1937)
Поет, літературознавець


Народився П.Филипович 2 вересня 1891 р. в с. Кайтанівка Київської губернї (тепер Черкаська обл.) у родині священика. Середню освіту здобув у відомій Колегії Павла Галагана, закінчивши яку у 1910 р., вступив до Київського університету на правознавчий факультет. Через рік П.Филипович перевівся на історико-філологічний факультет слов’яно-руської філології.

Писати почав рано, навчаючися ще у колегії, спочатку російською мовою, і друкувався у російських журналах "Вестник Европы", "Жатва", "Куранты", "Заветы" під псевдонімом Павло Зорев. Об’єктом його перших студентських наукових захоплень стає Є.Баратинський, як наслідок чого у 1917 р., вийшла книжка "Жизнь и творчество Е.А.Боратынского".
 
На національне самоусвідомлення П.Филиповича вплинула революція 1917 р., яку він сприймає, за словами дослідника Г.Костюка, як "державно-національне відродження українського народу, і зі "самопосвятою неофіта віддає себе, весь свій талант українському народові". Відтоді П.Филипович пише українською мовою, перейнятий вірою у відродження рідної землі:

Не хижі заклики пожеж,

Не безнадійний рев гармати —

В поля майбутнього зайшла ти —

Минулу радість в них знайдеш.

А давнє слово на сторожі,

Напівзабуте слово те,

Як пишне дерево, зросте У дні співучі і погожі.

("Не хижі заклили пожеж...")

З 1917 р. Филипович працює на посаді приват-доцента в Київському університеті, а з 1920 р., після перетворення університету в Інститут народної освіти, і до 1933 р. — професором, викладачем історії літератур.

Про нього написано чимало, щоправда, здебільшого як про поета, і, на жаль, значно менше як про високоерудованого літературознавця, професора, викладача. Дослідники прискіпливо простежували послідовність громадсько-політичної позиції поета, з’ясовували, як близько стоїть "неокласик Филипович до сучасності" (Д.Загул), як він "реагує на революційні події" (Б.Корсунська), тримається осторонь "партійних і політичних пристрастей своїх сучасників" (Г.Костюк). Проте визначали домінантні риси його поетики та естетики: передовсім людяна сутність його лірики, схильність до філософського мислення, інтерес до обробки історико-культурних сюжетів, вишуканої форми, освоєння "фольклорного різноманіття української народної творчості" (М.Жулинський).

Для поетичної особистості П.Филиповича характерні інтелігентність, висока філологічна культура, самостійність художнього мислення, мало залежного як від традицій, так і тиску сучасності, щирість самовираження. Знавець культури минулого і гостро чутливий до нового, він у своїй поезії рівно уважний і до історичного досвіду людства, і до навколишнього життя. Загалом це поет медитативного складу, тож найкращим його набутком є інтимна лірика з її філософським осягненням світу, наданням йому гармонії ("непорушної згоди поля, людини, дня"), відвертістю в найпотаємніших почуттях "самотньої втіхи" і "мрійних надій".

У 1822 р. П.Филипович видає поетичну збірку "Земля і вітер". У книзі відображено розвиток поетичних настроїв, що зумовлюють стильові відмінності: від романтичних символів через певний наліт декларативно-конструктивістської штучності до класично-реалістичного письма з прозорістю, лаконічністю й предметністю образу. П.Филипович полюбляє катрени, віддаючи належне й строгій поетичній формі сонета. Тяжіння до простоти і ясності сховані в основі його розлогих метафоричних образів, подекуди цілий вірш є розгорнутою метафорою ("Гроза"). "Земля і вітер" не поступається художньою довершеністю другій збірці "Простір" (1925), хіба що стильовою цілісністю.

Виразно розкривається філософсько-естетична сутність поезії П.Филиповича в його поглядах на людину та її призначення. Тогочасна пролетарська настанова полягала в тому, щоб зображати конкретну людину – шахтаря, будівника, цегляра – "брудного замурзаного титана" (М.Рильський), і з цього боку можна сказати, що його герой "неолюднений", бо постає переважно як образ узагальнений і вічний, до якого тягнуться всі лінії філософських роздумів поета. Естетичне кредо П.Филиповича-художника сформульоване ним у вірші "Різьбярі":

В високій залі промину малюнки

І пильної уваги не зверну

На куби тіл, на штучні візерунки

І на залиту фарбами стіну.

Перегоріли задуми колишні –

І лінія не радує мене,

Коли не сяє крізь кольори пишні

Людське обличчя мудре і ясне.

Про високу культуру й освіченість, поєднані з позицією, протиставленою оспівуванню бетону й заліза, свідчать поетичні переспіви, літературні ремінісценції П.Филиповича зі слов’янських та інших літератур світу, вірші на біблійні сюжети. Зроблені ним переклади творів з Ш.Бодлера, П.Беранже, П.Верлена та інших поетів сприймаються як невтрачений зв’язок з європейською літературою.

Офіційна критика не раз ставила у провину П.Филиповичеві його причетність до неокласиків. «Класовою» підозріливістю й ортодоксальністю цієї ж критики можна пояснити й те, що П.Филипович до останнього часу майже не був "відкритий" як літературознавець і критик. Його літературознавчі праці (за винятком розвідки "З новітнього українського письменства") зібрані  у книзі "Література", що з’явилась, однак, не в Україні, а "як поклін українського громадянства на еміграції в Австралії".  До неї увійшли дослідження про Т.Шевченка, І.Франка, Лесю Українку, О.Олеся, М.Коцюбинського. П.Филипович належав до порівняльно-історичної школи дослідників.

Восени 1935 р. Филипович був заарештований, звинувачений у причетності до терористичної групи і засуджений до страти. Потім вирок був замінений на десятирічне ув’язнення на Соловках. Але життя його обірвалось раніше. Є припущення, що саме 3 листопада 1937 р.

Джерело:

1. Історія української літератури XX століття: у 2 кн. / за ред. В.Г.Дончика. К., 1998. Кн. 1. – 1998. – С. 320–325.

 

Видання та твори


Коментарі