Івченко Віктор Іларіонович

1912 — 1972

Івченко Віктор Іларіонович
 
(22 листопада 1912 - 6 листопада 1972)
 
 
Режисер Віктор Іларіонович Івченко – український режисер часів «відлиги» та «застою».
 
Впродовж 16 років роботи в театрі Віктор Івченко поставив 23 спектаклі, за 19 років служіння кіностудії імені Олександра Довженка зняв 13 повнометражних фільмів, які зібрали 197 мільйонів глядачів.
 
Віктор Івченко став першим лауреатом Державної премії УРСР імені Тараса Григоровича Шевченка серед кінематографістів.
 
Один із його фільмів був підданий анафемі Папою Римський.
 
Його заслугою було відкриття нових імен і перевідкриття акторів – учнями Віктора Іларіоновича були І. Миколайчук, Р. Недашківська, Б. Брондуков, Б. Івченко, В. Савельєв, В. Бесараб, В. Горпенко, А. Микульський, І. Бурдученко.
 
«Віктор Івченко залишив після себе гідні уваги проблемні та професійно зняті художні фільми. Вони і живуть своїм європейським, а не хуторянським життям».
 
 
 
Віктор Іларіонович Івченко народився в Богодухові (Харківська область) 9 листопада 1912 року.
 
Першу освіту Івченко отримує в автодорожньому технікумі у Харкові, де бере участь у Богодухівському ТРОМі (театрі робочої молоді), тоді ж майбутній режисер починає захоплюватись кіно та малювати плакати до кінофільмів.
 
У 1933 році Віктор отримує диплом будівника шляхів і вступає до Київського державного музично-драматичного інституту ім. Лисенка (після реорганізації – театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого), де навчається у 1933-1937  (за іншою версією, у 1933-1934 рр. отримував освіту в іншому виші, ймовірно, у КДІКу).
 
З1937 року Віктор Іларіонович отримує призначення до театру ім. М. Заньковецької, очолюваного тоді Б. Романицьким і під його керівництвом працює як актор, далі як режисер.
 
У 1944 року театр переводять із Запоріжжя до Львова.
 
«Назар Стодоля» Тараса Шевченка, «Вій, вітерець» Яна Райніса, «Російське питання» Костянтина Симонова, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» Марка Кропивницького, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Історія одного подвигу» Д. Медведєва – ці й інші п’єси стали основою цілком успішних спектаклів і як наслідок благополучної кар’єри Віктора. Нове трактування «Доки сонце зійде» М. Кропивницького на довгий час визначило її сценічне втілення.
 
У 1950 році за роботу в театрі Віктор Івченко отримує звання заслуженого артиста Української РСР.
 
Згодом Віктор Івченко з театру перепрофілюється у кіномистецтво.
 
І 1953 року він у співавторстві з І. Шмаруком знімає мелодраму «Доля Марини», яка однією з перших в тогочасному кінематографі звертається до проблем приватної сфери життя. Стрічку хвалили за використання життєвого матеріалу, психологізм та «достовірність», але, звичайно, вона не була позбавлена так званого «лакування дійсності».  Цей фільм став акторським дебютом Леоніда Бикова.
 
Героїня фільму, колгоспниця Марина (Катерина Литвиненко), кохає свого чоловіка Терентія (Микола Гриценко) за високі пориви та красу душі. Але той вирішує проміняти чудову дружину-трудівницю на міські забави, вирішивши, що вона його не достойна Але натхненна праця піднімає Марину до блискучих вершин звання Героя праці.
 
 «Доля Марини» знаменує перехід до нового етапу в кіномистецтві. І за структурою, і за проблематикою фільм продовжує традиції «сталінського» кінематографа. Це і домінування виробничо-трудівної тематики, що набуває аксіологічного виміру, це і мотив піднесення «людини з народу» (звісно, через працю), причому жінки, що долає своє підлегле становище в патріархальному суспільстві. Але, порівняно із попередніми роками, у фільмі загострено опозиції колективного та індивідуального, села та міста, праці та кар’єри.
 
 Наступною роботою 1954 року стає фільм-спектакль «Назар Стодоля» – екранна переробка театральної постановки театру імені Заньковецької.
 
 «Назара Стодолю» сам режисер оцінив критично: «Ця робота мені не принесла задоволення». Наступна літературна екранізація «Лісова пісня» 1961року так само підкреслює свою текстуальну основу завдяки театральному виконанню. Але цей текст багато значив для режисера – до війни він грав Перелесника, потім ставив п’єсу в театрі і, нарешті у 1961 році екранізував цей твір.
 
Та Віктор Іларіонович і не приховував сценічну основу стрічок. Показовим у цьому сенсі є прийом обрамлення: у «Назарі Стодолі» – розповідь кобзаря, у «Лісовій пісні» – книжка, яку читають закохані. Структура «текст у тексті» підкреслила умовність сценічних творів, визначила відповідне сприйняття: не як автономної мистецької реальності, а як «твору» (функцію ж «реальності» виконує обрамлення). Проте «Лісова пісня», що поєднала чудову операторську роботу, акторську гру і чимало режисерських знахідок, завоювала визнання у глядача. На роль Мавки Івченко взяв десятикласницю Раїсу Недашківську, в якій з першого погляду впізнав Мавку.
 
«Назара Стодолю» та «Лісову пісню» критикували за надмірну театральність (передусім умовності акторської гри, декорацій) з одного боку і брак живого контакту з глядачем – з іншого. Поза тим, Івченко став одним із перших театральних режисерів, які, взявшись за камеру, почали послуговуватися можливостями кіно: натурними зйомками, зміною ракурсів.
 
 Не затрималася в літописі жанру й картина «Є такий хлопець» 1956 року, екранізація роману О. Андреєва «Широка течія». Історія про моральне падіння Антона Корніліна, якого покинула дівчина, але від деградації його встигла врятувати колега Таня Оленіна, з нею він і перероджується – у праці й коханні.
 
Наступним і вже досить гучним фільмом став двосерійний трилер «Надзвичайна подія» (1958), заснований на документальному матеріалі.
 
 Якщо «Долю Марини» критикували за певний схематизм, недостатню увагу до внутрішнього світу персонажів , то у «Надзвичайній події» психологія людей в екстремальній ситуації стала основним об’єктом зображення. Стрічка стала значним внеском до занепалого радянського пригодницького фільму.
 
 Цей психологічний шпигунський «екшн» був  нагороджений премією на II Всесоюзному кінофестивалі в Києві.
 
Відчутним недоліком стало недофінансування, відсутність простору для режисерського розмаху, але Івченко компенсує це гострими діалогами, крупними планами і винахідливими зйомками з вибудованою композицією кадру.
 
В основу стрічки лягли реальні події1954 року.  За сюжетом фільму, радянський танкер «Полтава», що слідував з гасом в Китай, був захоплений тайванським режимом. Заручників почали вмовляти перейти на бік «справжньої свободи і демократії» шляхом доручення до усіх життєвих благ. Коли вмовляння не подіяли, в хід пустили зовсім інші заходи: концтабір, позбавлення. Одні повернулися на Батьківщину через кілька місяців, інші тільки через роки, а деякі не повернулися зовсім.
 
1959 року Івченко знімає епатажний фільм під назвою «Іванна». Фільм отримав премію Всесоюзного кінофестивалю в Мінську.
 
В «Іванні» простежується досить промовистий перетин віри й комунізму: вони сприймаються як дві різні ідеології – вибір однієї передбачає відмову від іншої. У стрічці розповідається про побут уніатської церкви у Львові в умовах Великої Вітчизняної війни. Головна героїня – греко-католицька черниця, яка розчаровується у своїй релігії і влаштовує втечу в’язням концтабору. У фіналі Іванну страчують фашисти, але перед смертю вона зриває з себе хрест.
 
У фільмі, крім героїні, позитивною привабливістю режисер наділяє її духовного наставника, священика. Ось чому картина, попри, здавалося б, «правильну» політичну заангажованість, була сприйнята неоднозначно, і не лише критикою в Радянському Союзі, а й у Західній Європі – у Ватикані.
 
«Іванна» викликала загальний резонанс – перші  покази картини в сусідній Польщі викликали різко негативну реакцію з боку католиків. Коли скарги дійшли до римського Папи Івана XXIII, фільм був підданий анафемі і заборонений до показу в тих країнах, які сповідують християнство західного штибу.
 
Творці стрічки не звертали на анафему великої уваги, але скоро загинув під тролейбусом син художника-постановника Юферова, далі при загадкових обставинах померла дружина оператора комбінованих зйомок Ілюшина, від невідомої хвороби раптово померла дочка автора сценарію Бєляєва. Так один за іншим за короткий період пішли з життя сім чоловік. У Віктора Іларіонович почалися ускладнення з серцем. А згодом головна героїня загинула на зйомках свого наступного фільму.
 
Критики порівнюють стрічку із фільмом Жана-Люка Годара «На останньому подиху», де герой гине, тому що грубо порушує закони суспільства.
 
Воєнний драма1962 року «Здрастуй, Гнат!» розповідає про водолаза Гната Марченка , який при будівництві нафтопроводу опиняється в пастці та у кризовий момент згадує роки воєнного полону.
 
В картині «Срібний тренер» 1963 року  Івченко зобразив хвилюючу зустріч Антона Лутенко, який покинув Львів і поїхав працювати тренером в Італію, з його дочкою, яка безвісти пропала під час війни, але зараз стала майстром спорту з гімнастики.
 
Героїко-пригодницький детектив «Десятий крок» 1967 був знятий по мотивах творів Р. Ейдемана. В ньому йдеться про боротьбу колишнього командира Осипа Дзюби з бандою отамана Хмари та встановлення радянської влади. В досить традиційному сюжеті Віктор Івченко зумів відкрити «глибину справжнього драматизму».
 
Наступний фільм «Гадюка» (1967) – це знову звернення до внутрішнього світу героїні та дослідження зламу свідомості, формування «радянської людини». За «Гадюку» режисер у 1967 р. перший з кінематографістів став лауреатом Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.
 
Основну тему твору тлумачать як зіткнення з міщанським світом та розбудова непу. Стрічка побудована на контрастному протиставленні романтичного образу революції, громадянської війни та сірого повоєнного світу.
 
Головна героїня – Ольга Зотова була жертвою, а стала месницею, жорстокість в ній породила жорстокість. Вона проходить через руйнування особистості, тому вдається до терору, щоб не зійти з розуму.
 
Роль Ольги Зотової зіграла московська артистка Нінель Мишкова. У наступних своїх фільмах Івченко знімав її у своїх головних ролях. З часом Мишкова і Івченко одружилися. Але перший шлюб Віктора Ілларіоновича був з акторкою Ольгою Ножкіною. У них був син – режисер Борис Івченко (1941-1990). З Нінель у Віктора народилася дочка Наталія.
 
Значущим є доробок Івченка-педагога. Він був одним із організаторів кінофакультету Київського театрального інституту мистецтв, на якому викладав з 1961 року і до самої смерті. 1966 року Віктор став професором, а у 1970 очолив кафедру майстерності актора та кінорежисера на кінофакультеті. «Прийнявши кері­вництво кафедрою кінорежисури, він вважав себе відповідальним за справу в цілому», –  згадував В. Горпенко.
 
 Він не проводив занять, не керував дипломними роботами – він виховував режисерів і акторів, вкладаючи в них душу, заражаючи своїм світосприйняттям, та й просто пригощаючи їжею перед сти­пендією.
 
Рішенням журі і комітету комсомолу Київського педінституту ім. М. Горького Івченка було нагороджено спеціальним дипломом як викладача – за підготовку для українського кінематографу гідної зміни.
 
Сам режисер так висловив свої творчі і педагогічні принципи: «Кожен фільм – відкриття. І це можливо за однієї умови: коли за новий фільм, за нову роль береться митець... Поняття «митець» включає в себе багато складників: талант, своє бачення світу, принциповість творчих позицій, благородність ідей, філігранна виконавча техніка... Ось чому я повторюватиму своїм учням: акторе, вийти на знімальний майданчик – величезна відповідальність перед людьми».
 
Останньою публікацією Віктора Іларіоновича була стаття в «Новинах кіноекрану» за 1972 рік з красномовною назвою «Шукати своїх шляхів», у якій майстер ви­словив свої міркування про виховання талантів.
 
Учнями В. Івченка були І. Миколайчук, Р. Недашківська, Б. Брондуков, Б. Івченко, В. Савельєв, В. Бесараб, В. Горпенко, А. Микульський, І. Бурдученко. Режисер «відкрив» Леоніда Бикова і Катерину Литвиненко («Доля Марини»), «перевідкрив» Нінель Мишкову («Гадюка»).
 
А акторові Іванові Миколайчуку і його дружині Марічці Івченко допоміг отримати квартиру. До цього вони жили в жіночому гуртожитку.
 
Фільм «Падав іній» (1969) – один з останніх у біографії режисера. В ньому бездомний моряк Ганс починає розуміти, що він слов’янин.
 
Наступна стрічка  – «Шлях до серця» 1970 року знову звертається до особистих тем: стосунків батьків та дітей, вибору між власним коханням та нещастям іншого. Стрічка отримала срібну медаль на МКФ медичних фільмів у Варні 1971 року, оскільки головний герой  – кардіолог Андрій Приходько.
 
Тринадцятий і останній фільм Віктора Івченка «Софія Грушко» (1971) – екранізація п’єси Вадима Собка «Голосіївський ліс». Це історія жінки, котра в перші місяці війни врятувала життя трьом дівчаткам-немовлятам. 
 
У 1972 році Віктор Іларіонович Івченко поїхав в Ростов-на-Дону шукати натуру для картини «Коли людина посміхнулася». Там 6 листопада він потрапив до лікарні з четвертим інфарктом. Похований режисер у Києві на Байковому кладовищі.
 
 
 
  • Фільмографія:
  • «Доля Марини»  (1953, у співавторстві з Ісааком Шмаруком)
  • «Назар Стодоля» (1954)
  • «Є такий хлопець» (1956)
  • «Надзвичайна подія» (1958, 2 серії, 2-а премія на II Всесоюзному кінофестивалі 1959 р. в Києві)
  • «Іванна» (1959, Друга премія на III Всесоюзному кінофестивалі 1960 р. в Мінську)
  • «Лісова пісня» (1961)
  • «Здрастуй, Гнате!» (1962)
  • «Срібний тренер» (1963)
  • «Десятий крок» (1967)
  • «Гадюка» (1965)
  • «Падав іній» (1969)
  • «Шлях до серця» (1970)
  • «Софія Грушко» (1971)
  • Джерела: С.Черненко «Кінорежисер Віктор Івченко. Подвійна експозиція»

Видання та твори


Лісова пісня Лісова пісня

Недашківська Раїса, Вескляров Петро, Роговцева Ада, Леся Українка, Івченко Віктор Іларіонович

Иванна Иванна

Вескляров Петро, Капніст Марія, Івченко Віктор Іларіонович

Гадюка Гадюка

Миколайчук Іван, Недашківська Раїса, Степанков Костянтин, Івченко Віктор Іларіонович

Коментарі