Іванов Віктор

1909 — 1981

Іванов Віктор Михайлович

(31 січня 1909 – 18 червня 1981)

Віктор Іванов – культовий радянський режисер комедій 60-70-х років – кінострічок «За двома зайцями», «Ключі від неба», «Веселі Жабокричі». Його фільм «За двома зайцями» давно став народним,  а крилаті фрази з картини знайомі кожному. За цю стрічку Віктор Іванов посмертно отримав Державну премію імені Олександра Довженка, хоч  кінокритики і присудили фільму звання «провалу року».

Олександр Довженко назвав його особливим режисером, «одним на мільйон», а Сергій Ейзенштейн персонально взяв Іванова у свою творчу майстерню.

 

Народився Віктор Іванов 1909 року в Козятині в родині фельдшера Михайла Спиридоновича та домогосподарки Тетяни Андріївни Іванових.

Михайло Іванов, син кінорежисера, розповідає: «Мій дід, тато Віктора Іванова, працював фельдшером в Козятині. У 1919 році, під час громадянської, на Вінниччині вибухнула епідемія тифу. Рятуючи хворих, дід сам заразився».

Зростав майбутній кінорежисер разом із братом і сестрою в приміщенні залізничної лікарні на вулиці Алейки, найближчої до залізничної колії та вокзалу Козятина.

3 1922 ро­ку підліток Віктор, у неповних 13 років, розпочав трудову біографію розсильним. У 1923-1925 роках навчався у Бердичівському ремісни­чому училищі, а з 1925-го по ­1927-й – на залізничника в Жмеринській залізничній профшколі. Після її закінчення Віктора Іванова, спеціаліста-залізничника з дипломом помічника машиніста, направили на роботу до Вязьми. У неповні 20 років здібному спеціалісту довірили вже реверс стального гіганта. У 1929 році він отримує диплом машиніста паровоза і їде на навчання до Москви. У 1932 році молодого перспективного працівника направляють до Московського інституту залізничного транспорту. Але у столиці юнак змінює свою робітничу долю на творчу і здає документи до Московського державного інституту кінематографії. В студентські роки був найкращим шахматистом у вузі.

«Під час навчання в Бердичеві в профтехшколі тато був завзятим футболістом, їх команда часто билася з командою, яка дислокувалася там, з дивізії Котовського. У підсумку батько вивчився на машиніста паровоза. Водив поїзди за маршрутом Вязьма – Москва.

Тоді, до початку 30х років, в країні створювалася нова радянська інтелігенція. І хлопцям-пролетарям давали направлення до вишів. Батька направляли до Москви, в хіміко-технологічний інститут. Але він вступив до ВДІКу. На режисерський.

Багато його однокурсників не горіли бажанням вчитися. Аадже режисура – професія особлива, що вимагає знань, ерудиції. До кінця навчального року викладачі-екзаменатори, серед них був Сергій Михайлович Ейзенштейн, з жахом виявили, що студенти не блищать знаннями. І дійшли висновку, що корисніше за все буде їх усіх розігнати. «А ось цих двох я б взяв собі на курс...» – вказав Ейзенштейн на батька і ще одного студента. Але його курс був старше. І цим двом Сергій Михайлович поставив умову: візьму, якщо за літо вивчите програму другого курсу. Хлопцям довелося напружитися. Зате вчилися у Ейзенштейна».

Всесоюзний Державний Інститут Кінематографу Віктор Іванов закінчив з відзнакою 1936 року.

З 1936 по 1942 роки Іванов працює асистентом режисера та лаборантом на кіностудії ім. Олександра Довженка.

У 1942 році евакуйовується до Ашхабаду, де продовжує творчу діяльність на місцевій кіностудії. 

Михайло Іванов згадує: «На фронт його взяли не відразу – у нього була бронь. Кінематографісти випускали так звані бойові кіносборники – короткометражні художні та документальні фільми про героїзм воїнів. У перші роки війни великим успіхом користувався татів фільм «Три танкіста», в якому знялися Петро Алейников, Борис Андрєєв і Марк Бернес.

Вирушаючи в діючу армію військовим кореспондентом, Довженко кликав батька з собою. Батько відмовився: «Ну що я буду при Олександрі Петровичі ординарцем!» Пізніше сам почав рватися на фронт: «Он Довженко воює!» І незабаром пішов добровольцем. А перед цим під час однієї із зустрічей Олександр Петрович подарував батькові велику записну книжку, щоб на фронті робити записи, які могли потім стати в нагоді. Фронтова професія у нього була рідкісна – командир роти вогнеметчиків. Їх називали смертниками.

Восени 1943 року під час боїв на Букринському плацдармі під селом Балико-Щучинка вибухом міни батька засипало в окопі. Там би він і залишився. Хтось випадково помітив – стирчать з-під землі чоботи...

Пораненого і контуженого офіцера витягли. А планшетка з подарованої Довженко записником спочиває десь там досі».

За воєнні заслуги Віктор Іванов був нагороджений орденом Червоної зірки та медалями.

Грізні роки Великої Вітчизняної війни пройшов командиром взводу вогнеметників, воював під Сталінградом, форсував Дніпро, Букринський плацдарм. Був двічі поранений, важко контужений, комісований за станом здоров’я, але в роботі, як інваліду, на кіностудії було відмовлено, хоча після звільнення Києва він одним із перших повернувся на кіностудію і, навіть, був призначений її комендантом. Війну Віктор Іванов закінчив у Румунії. Тяжке по­ранення, госпіталь, знову Київ. Квартиру, де він мешкав до війни, зайняла лю­дина, котра вміла успішно влаштовуватися і при німцях, і при «радах». Віктор Іванов витримав битву з фашистами, але здолати бюрократів не міг. Ось чому його перший фільм «Пригоди з піджаком Тарапуньки» було знято лише в 1955 році.

«Довелося заробляти на шматок хліба в інших місцях. Працював начальником сценарного відділу, писав дитячі книжечки. До речі, членом Спілки письменників батько став раніше, ніж членом Спілки кінематографістів. А свій перший серйозний фільм зняв у 46 років.

Іванова запрошував до себе на «Мосфільм» знаменитий режисер Іван Пирєв. Там працював і Александров, який свого часу був асистентом у Сергія Ейзенштейна, і теж якось допоміг би влаштуватися. Але ... все-таки Київ, все-таки Україна, подумав батько і залишився.» – оповідає Михайло Іванов про свого батька.

У 1947-1948 роках Віктор Іванов стає режисером Свердловської кіностудії. У 1949-1950 був режисером, художнім керівником Литовської кіностудії. А з 1950 і до кінця життя (помер 1981 року) режисером Київської кіностудії ім. Олександра Довженка, де поставив 13 фільмів.

З 1956 року Іванов – член Спілки письменників України (за збірки віршів та збірки для дітей «Наша Наташа» (1954), «Доріжка» (1958),«Доделки-переделки», «Попади», «Сатирический патруль» (1960)).

Свій перший короткометражний фільм «Пригоди з піджаком Тарапуньки» Іванов знімає 1955 року. Комедія висміювала бракоробів з установ побутового обслуговування. В головній ролі був Юрій Трохимович Тишоменко, якого всі називали просто Тарапунька.

Далі Іванов починає екранізувати класику української літератури. 1957 року виходить «Шельменко-денщик», за Квіткою-Основ’яненком, 1958 – фільм-спектакль «Сто тисяч», за п’єсою Карпенка-Карого в постановці українського драматичного театру ім.І. Франка, режисером спектаклю став Гнат Юра.

У 1957 році Іванов створює сценарій до стрічки «Ціль його життя» про пригоди і випробування воєнного льотчика Олексія Кострова, режисером якої став Анатолій Рибаков.

1959 року Віктор Михайлович знімає історію українського Робін-Гуда «Олексу Довбуша» у сценарному співавторстві з Любомиром Дмитерко, який наступного року стає одним із лідерів прокату.

Син режисера розповідає: «Своєю карпатською романтикою і колоритом фільм «Олекса Довбуш» полонив Сергія Параджанова, який нещодавно приїхав в Україну. Можна сказати, що саме Іванов відкрив Параджанову та іншим кінематографістам дорогу в Карпати».

1961 року Віктор Іванов знімає комедію, яка стала культовою – «За двома зайцями», за однойменною п’єсою М. Старицького. Головну роль у фільмі (Свирида Петровича Голохвастова) зіграв Олег Борисов. Роль Проні Прокопівни дісталася Маргариті Кринициній. Таїсія Литвинено зіграла Химку. Наталія Наумбула – Галю. Батька Проні, Сірка, втілив Микола Яковченко. Оператором був Вадим Іллєнко, а сценаристом – сам Іванов. В оригіналі фільм було знято українською мовою, дублювали і на російську. Куди зникла україно­мовна версія – досі невідомо. 13 липня 2013 року українська версія вийшла в ефір на телеканалі Enter-фільм.

Як зазвичай, керівництво не хотіло дозволяти зйомки стрічки, але Віктор Іванов зумів переконати керівництво, що фільм цей – «на зло­бу дня», що за­вдяки образу чепуруна Голохвастова буде висміяно тогочасних стиляг. Як зга­дує син режисера Михайло, в Голохвастова був реальний прототип – стиляга Толя, що жив неподалік Іванова. Віктор Михайлович часто перед зйомками ходив по кухні, наслідуючи ходу, манери тієї людини, щоб досягти найбільшої реалістичності.

Дуже тішила Віктора Михайловича та обставина, що чиновники не знали української класики. Окрім того, жанр комедії вважався низькопробним.

Михайло Іванов згадує: ««За двома зайцями» ніхто серйозно не аналізував. Інакше міцно отримав би за велику кількість відсебеньок: виявляється, в сценарії фільму багато реплік героїв драматурга Старицького придумані саме Івановим: «лягли і просють», «я вам не як-небудь що, а що-небудь як», «фигура тіла», «дасть Бог, помремо – тільки вона раніше, а я пізніше», «а то шкварчала ваша папіроска». Я мало не в кожному жесті, виразі обличчя, інтонаціях Маргарити Кринициної та Олега Борисова бачу батька, тому як знаю цих акторів і те, що ці рухи і міміка не були ним притаманні, але я кожен день міг бачити їх у батька ...»

Фільм, який примушує сміятися вже кілька поколінь, знімався довго й важко. Творчі суперечки нагнітали атмосферу так, що на майданчик викликали «швидку». Оператор Вадим Іллєнко згадує фантастичну вимогливість ре­жисера. Актриса, що грала Проню, ридала мало не щодня.

Смішна історія сталася і під час озвучування картини. Серед інших героїв картини був колоритний папуга, що живе в кімнаті Проні і завзято кричав: «Химка – дура!» Звичайно, можна було б навчити папугу настільки невигадливою словами, але чи варто так «збагачувати» пташиний лексикон заради кількох знімальних днів? Тому на зйомках пташка кричала щось з раніше освоєного репертуару, а потім його майстерно озвучив ... режисер картини Віктор Іванов.

Кінокритики присудили стрічці звання «гіршого фільму 1961 року», але вони ще не знали, яка фантастична популярність чекає на нього в майбутньому.

Фільм «За двома зайцями» давно став народним, але за життя Віктора Іванова стрічка ніякої премії так і не отримала. Тільки після смерті режисера картині 1999 року присудили Державну премію імені Довженка.

У 1963 році Віктор Михайлович пише сценарій комедії «Рибки захотілось», яку знімає Микола Шейко. Це невдала історія риболовлі начальника Барського та його підлеглого Подлінського.

Віктор Іванов 1964 року пише сценарій до короткометражної стрічки «Бджоли і люди», по мотивам оповідання Михайла Зощенка.

1964 року Іванов знімає наступну комедію – «Ключі від неба», яка оповідає про будні з життя армії та дружбу радіоаматора Семена Лагоди та лейтенанта Івана Кирилова. Стрічку попросили відзняти, бо керівництво не вкладалося в річний план, таким чином з слабенького сценарію про ракетників-зенітників і вийшов хороший фільм.

У 1968 році Віктор Михайлович у співавторстві з Абрамом Народницьким знімає комедію «Непосиди», за мотивом однойменної повісті Олексія Шубіна, яка оповідає про розвінчання мрій Зої Вертишейки стати заможною міщанкою.

Наступна стрічка зроблена також у співавторстві з Народницьким має назву «Вулиця тринадцяти тополь» (1969). Стрічка оповідає про українця Остапа та ташкентку Мастуру, яких об’єднав землетрус.

Далі Іванов повертається до української класики зі стрічкою «Веселі Жабокричі» (1973), за мотивами класичних українських комедій Марка Кропивницького, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка та Степана Васильченка. Фільм розповідає про життя і звичаї українського села в далекому минулому, про молоде кохання та недоречні закони старшини-алкоголіка.

1975 року Віктор Михайлович знімає комедію за мотивами «Мисливських усмішок» Остапа Вишні – «Ні пуху, ні пера».

Того ж 1975 року Іванов знімає дитячий кіноальманах «Ральф, здраствуй!» про дружбу дітей і трьох відданих собак.

1975 року Іванов бере участь у зйомках телефільму «Еквілібрист» режисера Леоніда Нечаєва, по мотивах повісті «Пасажир без квитка» А.Аронова.

Наступним був телефільм 1977 року «Співає Микола Кондратюк», а за ним – «Оглядини» 1979 року. Комедія про смішні, а іноді сумні пригоди єфрейтора Ляліна та його поїздку у село Журавлиху за дівчатами на будівництво та за власним коханням.

Остання стрічка Віктора – водевіль «Снігове весілля» (1980), який оповідає про історію кохання Белли та її нареченого, яка змінюється після зустрічі з таксистом в завалених снігом горах.

«Помер батько зарано, в 73 роки, хоча виглядав моложаво. Серце зносилося. Лежав у стаціонарі з інфарктом. Напередодні Дня медичного працівника татові стало погано, а в лікарні вирубали світло. І було неможливо прокип'ятити шприц на електроплитці», – розповідає кінооператор Михайло Іванов.

Життя головного комедіографа обірвалося 18 червня 1981 року.

Син Віктора Іванова – Михайло Іванов – викладач Академії театрального мистецтва та кінооператор («Королева бензоколонки», «Веселі жабокричі», «Сад Гетсиманський», «Тигролови» та ін.)

Віктор Михайлович Іванов був заслуженим діячем мистецтв України (1974) та посмертним лауреатом Державної премії України ім. О. Довженка (1999).

 

23 серпня 1999 року в Києві встановлено паркову скульптуру героям фільму «За двома зайцями» Проні Прокопівні  (Маргарита Криницина) та Голохвостому (Олег Борисов).

Того ж року на одному із приміщень кіностудії ім. О. Довженка колеги встановили Віктору Іванову бронзовий барельєф з портретом і його персонажами.

В Козятині у 2007 році в будинку, в якому народився режисер, встановлено меморіальну дошку.

 

 

  • Фільмографія:
  • «Пригоди з піджаком Тарапуньки» (1955), режисер
  • «Шельменко-денщик» (1957), режисер
  • «Ціль його життя» (1957), сценарист
  • «Сто тисяч» (1958),  режисер
  • «Олекса Довбуш» (1960, співавт. сцен.), сценарист, режисер
  • «За двома зайцями» (1961),режисер, сценарист
  • «Бджоли і люди (1963) сценарист
  • Рибки захотілося (1963) сценарист
  • «Ключі від неба» (1965), режисер
  • «Непосиди» (1968, у співавт. З А. Народицьким), сценарист, режисер
  • Великий клопіт через маленького хлопчика (1968), актор
  • «Вулиця тринадцяти тополь» (1969, у співавт. з А. Народицьким),режисер
  • «Веселі Жабокричі» (1973), сценарист, режисер
  • «Ні пуха, ні пера!» (1975), сценарист, режисер
  • Ральф, здрастуй! (новели «Чіп» і «Боцман») (1975) сценарист
  • Еквілібрист (1976), сценарист
  • «Співає Микола Кондратюк» (1977, т/ф),
  • «Оглядини» (1980),
  • «Снігове весілля» (1981).
  • Автор збірок для дітей «Наша Наташа» (1954), «Доріжка» (1958), збірки віршів «Доделки-переделки», «Попади», «Сатирический патруль» (1960).

Видання та твори


За двома зайцями За двома зайцями

Криницина Маргарита, Яковченко Микола, Копержинська Нонна, Наум Наталія, Капніст Марія, Борисов Олег, Іванов Віктор

Сто тысяч Сто тысяч

Юра Гнат, Карпенко-Карий Іван, Іванов Віктор

Коментарі