Буковський Сергій

1960 — наші дні

Буковський Сергій Анатолієвич
(18 липня 1960)
 
Сергій Буковський – найбільш плідний і титулований вітчизняний документаліст. На його рахунку більше 30 фільмів, які зібрали близько 40 міжнародних нагород.
 
Буковського називають Дзиґою Вертовим 21 століття.
 
Сам Стівен Спілберг, двічі оскароносець українського походження, став продюсером фільму Сергія Буковського «Назви своє ім’я» 2006 року.
Хоч Сергій Анатолійович етнічний росіянин, але найвідоміші фільми режисера оповідають про головні трагедії українського народу: Другу Світову війну, ЧАЕС, Голокост та Голодомор.
 
Всі його стрічки – варіації однієї й тієї самої історії, історії про людей, їх гідність та самотність.
 
Головні картини Буковського – «Завтра свято», «Дах», «Сон», «Живі», «Війна. Український рахунок», «Чорнобиль. Пори року», «Бесіди з мудрецями. Борис Патон».
 
Сергій Анатолійович Буковський народився 18 липня 1960 року в місті Жовтневому в Башкирії, автономній республіці колишнього Радянського Союзу. Про себе він говорить: «Я – етнічний росіянин. Усе життя живу в Україні. І це мій дім. І цим усе сказано. Я роблю кіно про людей. А не про євреїв, українців або англійців.»
Того ж року його батьки – кінорежисер Анатолій Буковський та актриса Ніна Антонова переїздять до Києва. Режисер згадує: «Мого діда Сергія було розстріляно 1937-го, у Тбілісі. Тому батько довгий час був сином ворога народу».
Хлопець зростав у кінематографічному середовищі, адже їхня квартира весь час була наповнена батьковими друзями, які були тут від першого знімального дня і до здачі фільму в Держкіно СРСР, озвучування, дознімання і довгоочікуваного виходу в прокат чи ефір. Перші дитячі спогади майбутнього режисера пов’язані з експедицією в Батурин, де його батько знімав фільм «Бур’ян».
Сергій Буковський закінчив у 1982 році спеціальність режисура в Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (майстерня Володимира Небери).
Протягом 1982-1995 років знімав документальне кіно на студії «Укркінохроніка». Впродовж 1995-98 років керував Департаментом документальних проектів в Internews Network Ukraine. 1999 та з 2004 по 2005 року був виконавчим продюсером телекомпанії ММЦ-СТБ. Від 1998 по 2003 рік Буковський практикував як викладач у КДІТМ ім. Івана Карпенка-Карого.
1984 року Сергій зіграв головну роль у батьковій (реж. Анатолій Буковський) стрічці «Володькине життя».
Можна з упевненістю стверджувати, що головні стрічки Сергія Буковського і «Завтра свято», і «Дах», і «Сон», і «Живі», і «Війна. Український рахунок», як стверджує сам режисер: «про одне й те ж саме. Підкреслюю, мені здається, що це варіації на одну й ту саму тему. Тему самотності й людської гідності.»
Перший фільм «Завтра свято» (1987) приніс Сергію Буковському визнання професіоналів та глядацький успіх.
Історія створення стрічки починається зі сценарію із промовистою назвою «Санітарний розрив» про необхідність своєчасної зупинки птахофабрики для проведення санітарних робіт на Морозівській птахофабриці на Київщині. Його віддали молодому режисерові, власне – дебютанту. У результаті вийшов зухвалий фільм – своєрідне дослідження Homo sovieticus, що в часи перебудови цілком несподівано для себе опинився на роздоріжжі. Кіночиновники сім місяців відмовлялися випускати стрічку на екрани, та Спілка кінематографістів СРСР все ж домоглася дозволу. Копія фільму «Завтра свято» зберігається в архіві бібліотеки конгресу США.
Наступними стали стрічки «А нічка темная була ...» 1988 року та «Сон» 1989, який знятий за мотивами Шевченкового «Сну» («Гори мої високії...») та «І Трахтемиров геть горою», крізь призму яких автор інтерпретує кінець радянської епохи. Фільм знято у Канівському районі Черкаської області.  
Стрічка 1990 року «Дах» оповідає про волинський монастирі XVI століття, де зараз розташований притулок для літніх людей. Але живуть тут і душевно хворі, й колишні злочинці. У цій документальній драмі Буковський метафорично передає систему цінностей соціалізму.
1992 року Сергій Анатолійович знімає два фільми – «Дислокація», який знятий практично одним планом та «Знак тире» – ранню елегію про Віру Холодну. Фільм побудований за принципом монтажу вільних асоціацій: наприклад, від спогадів про померлу бабусю і роздумів про «час бабусь» – до образу Віри Холодної як утілення ідеї вічної жіночності, а відтак – до проблем міжетнічних конфліктів. Новий принцип роботи із зафіксованою на плівці реальністю заявлений уже в назві цього фільму, адже тире тут трактується як знак, що сполучає дати народження та смерті. Про стрічку та кіно процес кінця ХХ століття автор розповідає: «Я не вважаю, що це мій найбільш вдалий фільм. Просто він найвільніший і найулюбленіший. Не думали, та й не знали ми тоді, що таке рейтинги, частки, цільові аудиторії. Знімали, покладаючись на почуття, інтуїцію, не озираючись. Композитор Вадік Храпачов спав у звукоцеху, аби не марнувати часу, не ходити додому... Перезапис — свята річ... Після другої частини накривався стіл у монтажній. Оператор Химич увесь карабаський матеріал знімав на нечутливу звукову плівку ЗТ (вона дає страшенний контраст, майже графіку). І він сидів цілодобово в ЦОПі, трусився над негативом, найменша помилка під час проявки – і все, кінець. Узагалі так ми працювали тоді. І думали, що так буде завжди...»
Наступного 1993 року Сергій знімає стрічку «Пейзаж. Портрет. Натюрморт»
У 1995 році Буковський за свої кошти знімає фільм «На Берлін!»
З 1996 року по 2001 режисер працює над стрічками  «Десять років відчуження» (1996),  «Міст» (1999),  «Вілен Калюта. Реальне світло» (2000), «Terra Vermelha. Червона Земля» (2001).
Також Буковський виступає продюсером телефільмів «Десять років відчуження» (1996), «Ніка, яка...», «Невідоме кіно» та «Порода» (всі – 1998 року).
2002 року Сергій Буковський розпочинає свою так звану історичну трилогію дев’ятисерійним фільмом «Війна. Український рахунок», за яку він отримує 2004 року Національну премію України імені Тараса Шевченка. Також за цю роботу режисер 2002 року отримав національну премію в царині телебачення «Телетріумф» як кращий режисер.
Стрічка присвячена долі України у Другій світовій війні. Фільм містить різні сторінки історії тих років, від оборони Києва і до визволення України, зокрема в ній йдеться про облогу Севастополя, про історію Української Повстанської Армії, дивізію «Галичина». 
Варто додати, що героями фільму стали не представники генералітету чи старшого офіцерського складу, а звичайні рядові солдати та сержанти. Їм надали слово, адже саме вони воювали в окопах, і це, як зазначає Буковський, принципово.
«Більше, ніж любов (Справа Плевицької)» 2003 року оповідає про кохання генерала царської армії Скобліна та співачки Надії Плевицької, яку після зради чоловіка обвинуватили у співпраці з НКВД та посадили до в’язниці, де вона й померла.
2005 року Буковський продовжує біографічну тематику знімаючи частину циклу «Бесіди з мудрецями. Борис Патон» на замовлення російського телеканалу «Культура».
Наступним етапом роботи Сергія Буковського над українською історичною темою став фільм «Назви своє ім’я» 2006 року, присвячений трагедії українських євреїв – Голокосту. Розпочався він за ініціативи американського кінорежисера Стівена Спілберґа, який відрядив в Україну продюсера Марка Едвардса для пошуків українського документаліста, який би створив кінокартину на цю тему. Інститут відеоісторії та формування Фонду Шоа при Університеті Південної Каліфорнії став основним джерелом, чи архівом інтерв’ю постраждалих, зібраних голлівудським партнером майбутньої кінострічки свідчень, і це дало поштовх до початку проекту. Сергій Буковський, невдовзі після запрошення Спілберґа, вирушив до Лос-Анджелеса на студію Universal. Свідчення очевидців та учасників тих подій було зібрано в 1994-1998 роках, і саме вони стали основою фільму.
2007 року Буковський знімає поки що єдину у власній фільмографії ігрову кримінально-детективну стрічку «Всі повинні померти»
Важливим фільмом у доробку режисера є ще одна частина української трилогії – фільм «Живі» 2008 року. Історико-документальна картина поєднала дві сюжетні лінії. Перша – це свідчення майже трьох десятків свідків Голодомору. Друга лінія розповідає історію британського журналіста Гарета Джонса, випускника Кембриджського університету та радника колишнього прем’єр-міністра Великобританії. Він готував для світової громадськості справжні факти про масштаби Великого голоду, за що його було депортовано до Москви енкаведистами. Вдало вплітаються в тло кінострічки документальні матеріали з листів та щоденників журналіста Ґарета Джонса, який першим у Європі заговорив про українську трагедію, опубліковавши прес-реліз після повернення з «мандрівки» Україною.
Кінострічку сформовано на основі безлічі архівів: польських, італійських, російських. Було використано матеріали з нещодавно виданої книги «Листи з Харкова», яку укладав Андреа Ґраціозі. Ще на етапі створення концепції знімальна група використала поради Оксани Пахльовської. Консультантом був історик, доктор наук Юрій Шаповал. Також важливим джерелом інформації стала СБУ.
Замовником та власником фільму став фонд «Україна 3000».
Стрічка вирізняється «пом’якшеним», «світлим» образом Голодомору. Режисер свідомо не використовує спогадів про канібалізм, оскільки на цьому і так нерідко спекулюють, прагнучи «витиснути сльозу» в сучасників. Буковський оповідає: «ми прибрали з фільму всі образи голодної смерті, труповозки, запахи мертвого села... По-перше, це є в усіх фільмах. По-друге, це не працює. Людська психіка блокує таку інформацію.»
Прем’єра картини відбулася у листопаді 2008 року в Україні та була присвячена Дню пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років. Навесні 2009 року стрічку Сергія Буковського репрезентували на європейському кіноринку в рамках фестивалю «Берлінаре».
Члени знімальної групи документальної стрічки «Живі» отримали державні нагороди Президента України Віктора Ющенка. Сергій Буковський здобув звання народного артиста України, а оператор-постановник Володимир Кукоренчук і звукорежисер Ігор Барба – звання заслужених діячів мистецтв України.
2011 року режисер знову звертається до історичних подій та знімає фільм «Україна. Точка відліку», який розповідає про те, що насправді відбувалося у найвищих ешелонах влади. Головний герой стрічки – Леонід Кравчук, перший Президент незалежної України. 
2013 року автор звертається ще до однієї болючої теми для українців – Чорнобильської катастрофи. «Чорнобиль. Пори року» – документальний проект до 30-річчя вибуху на ЧАЕС, над яким автор працює спільно з Андрієм Загданським. Стрічка й досі не завершена, через відсутність фінансування. Фільм презентували на фестивалі «86» у Славутичі.  Автор оповідає: «Це фільм не про людей, а про екологічне перезавантаження Зони, про те, як людина програла в безжальній сутичці з природою».
2015 року від кіномопанії «FILM.UA» надійшло замовлення щодо документального фільму про український рок-гурт «Океан Ельзи». Стрічка «Океан Ельзи. Backstage» має вийти на весні цього року. 
«Це не біографічне кіно про історію групи. Знімальна група присутня на репетиціях музикантів, їздить з ними різними містами в рамках туру «20 років разом», зустрічається із людьми, безпосередньо пов’язаними з історією колективу», «Чорнобиль. Пори року» коментує режисер Сергій Буковський.
В подальших планах режисера  закінчити фільм про рідну матір, акторку Ніну Антонову: «Я знімав, і продовжую знімати фільм про свою маму. Допомагають друзі-колеги. Ігор Барба – звукорежисер, Толя Химич – оператор, Світлана Залога – режисер монтажу, – відгукнулися на мій заклик. Дуже вдячний усім їм за це. Мама багато знімається, мотається по відрядженнях, втомлюється, але при цьому добре тримає текст, дуже відповідальна людина. У неї хороша школа – Щукінська. Вона все своє життя присвятила батькові, а коли тата не стало, раптом стала зніматися. Багато. Вона дуже рухлива людина, за нею цікаво спостерігати на майданчику».
Сергій Буковський одружений зі сценаристкою і продюсером Вікторією Бондар.
2003 року режисера нагороджено національною премією в галузі телебачення «Телетріумф» в режисерській номінації. 2004 року – Національною премією України імені Тараса Шевченка.
2006 року Сергія Буковського нагороджено «Людиною року» у номінації діяч мистецтва. 2008 року – присвячено звання Народного артисту Україну.
Також Буковський був членом журі міжнародних кінофестивалів у Лейпцигу, Лісабоні, Дьере (Угорщина), Санкт-Петербурзі, Єкатеринбурзі, Києві (КФ Молодість, Контакт)
З квітня 2014 року при підтримці Укртелерадіопресінституту відкрились курси «Майстерня документального кіно Сергія Буковського».
20-27 березня 2015 року на Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA пройде ретроспектива фільмів режисера.
 
  • Фільмографія та нагороди:
  • «Завтра свято» (1987)
  • Гран-Прі кінофестивалю «Молодість», Київ, 1987
  • Дні «Незалежного кіно», Аугсбург, Німеччина, 1990
  • Диплом МКФ у Кракові, Польща 1997
  • Фестиваль «Гласність», США
  • «А нічка темна була ...» (1988 )
  • Диплом МКФ в Більбао, Іспанія, 1988
  • «Сон» (1989) 
  • Диплом Всесоюзного кінофестиваля документального кіно в Ленінграді, 1990
  • «Дах» (1990),
  • Гран-Прі «Золотий голуб» МКФ в Лейпцигу, Німеччина, 1990
  • Дні незалежного кіно, Аугсбург, Німеччина, 1992
  • «Дислокація» (1992), 
  • Гран-Прі фестивалю Київ-Клермон-Ферран, Київ, 1993
  • Диплом журі МКФ, Краків, Польща, 1992 рік
  • «Знак тире» (1992),
  • Гран-Прі МКФ «Artsalon», Потсдам, Німеччина, 1992
  • Гран-Прі МКФ «Mediawave» в Дьор, Угорщина, 1993
  • Приз «Пам'яті що пішли майстрів», Єкатеринбург, Росія, 1992
  • Спеціальний Диплом критики, МКФ Санкт-Петербург, Росія 1993
  • Диплом журі МКФ, Ніон, Швейцарія, 1992
  • Диплом журі МКФ, Амстердам, Голландія, 1992
  • INPUT - Міжнародний симпозіум Громадського телебачення, Нант, Франція, 1998
  • «Пейзаж. Портрет. Натюрморт » (1993)
  • Приз критики МКФ «Mediawave» в Дьор, Угорщина 1994
  • «На Берлін!» (1995),
  • Спеціальний Приз журі МКФ в Лейпцигу, Німеччина, 1995
  • INPUT - Міжнародний симпозіум Громадського телебачення, Гвадалахара, Мексика, 1997
  • «Десять років відчуження» (1996)
  • Гран-Прі Міжнародного фестивалю телепрограм «Оксамитовий сезон», 1996 рік
  • «Міст» (1999),
  • Гран-Прі МКФ «Екофільм» в Щецині, Польща, 2000 рік
  • «Вілен Калюта. Реальне світло» (2000),
  • «Terra Vermelha. Червона Земля» (2001),
  • «Війна. Український рахунок» (2002), серіал, (9 серій по 26 хвилин)
  • Національна премія в галузі телебачення «Телетріумф», 2003
  • Національна премія України імені Т. Шевченка, 2004
  • «Справа Плевицкая», (серіал «Більше, ніж любов»), (2003)
  • «Бесіди з мудрецями. Борис Патон » (2005)
  • «Назви своє ім’я по буквах» (2006). Продюсери Стівен Спілберг і Віктор Пінчук.
  • «Всі повинні померти» (2007) – ігровий фільм
  • «Живі» (2008),
  • Фестиваль з прав людини, Стокгольм, квітень 2009 [6];
  • Планета Док, Варшава, травень, 2009 рік;
  • Офіційна програма «Тенденції», Ніон, травень 2009;
  • Спеціальний приз Журі «Срібний абрикос», Фестиваль «Золотий абрикос», Єреван, липень, 2009 рік;
  • Спеціальний приз Журі Міжнародного кінофестивалю артхаузного кіно в Батумі, вересень, 2009 рік;
  • Grand Prix de Geneve, Міжнародний форум «Medias NORD-SUD», Женева, 2009 рік;
  • Офіційна програма кінофестивалю «1001», Стамбул, грудень, 2009 рік;
  • Офіційна програма кінофестивалю «Camerimage», Лодзь, Польща, листопад 2009;
  • Margaret Maid Festival. Нью-Йорк, листопад, 2009 рік;
  • Офіційна програма кінофестивалю в Трієсті, січень, 2010 рік;
  • Фестиваль з прав людини в Бухаресті, березень, 2010 рік;
  • «Україна. Точка відліку» (2011)
  • «Чорнобиль. Пори року» (2013) – незавершений.
  • «Океан Ельзи. Backstage» (2015).
  • Продюсер документальних телефільмів «Десять років відчуження» (1996), «Ніка, яка...», «Невідоме кіно», «Порода» (всі – 1998).
 
Джерела:
http://sumno.com/article/intervyu-z-sergijem-bukovskym/
 

Видання та твори


Коментарі