Стрембіцький Ігор

1973 — наші дні

Стрембіцький Ігор

Ігор Стрембіцький – режисер документального кіно, перший українець, який отримав Золоту пальмову гілку (за короткометражну стрічку «Подорожні» 2005 року).

Учень Сергія Буковського, титана української документалістики.

Стрембіцький поєднує в собі унікальний талант, зневіру в українській кіноіндустрії  та творчу свободу.

Ігор Стрембіцький народився 1973 року(дата і місяць народження невідомі) в селі Парище, Надвірнянького району, Івано-Франківської області.
З 1989 по 1994 року Ігор навчається у Чернівецькому індустріальному технікумі за спеціальністю «технолог силікатних тугоплавних матеріалів та виробів».
 «Після того я працював на цегельному заводі. Потім монтажником. Потім буряки, картоплю, помідори в Одесі збирав. Був у Бєлгороді, в Тирасполі сливи збирав. Але скоро мені набридла ця робота, вирішив чимось іншим зайнятися. А я такий непосидючий, лінивий, не знаю, чи десь поступив би. Єдине, де міг щось збрехати чи щось написати,  театральний. 
Так я  потрапив до прекрасних майстрів Сергія Буковського і Володимира Кукоренчука на курс «Неігрове кіно».
З 1998 по 2003 Ігор Стрембіцький навчається в КНУТКіТ імені Карпенка-Карого на курсі режисури документального фільму. Але дипломну роботу ще довго не може захистити.
Режисер згадує про свій дебют в кінематографі: «На першому курсі треба було здати роботу. І придумав кіно на фотографіях. Воно називалося «Лік ХХ». Це був фільм про те, як змінюється портрет людини протягом сторіччя. То військовий виходив на перший план, то дитина. Були відомі фото, були ні. В основному, з журналів. Я його знімав без монтажу, це було три чи чотири хвилини
2002 року Ігор працює асистеномт режисера Сергія Буковського у проекті «Війна. Український рахунок». Режисер згадує: «Це було цікаво, і в таких проектах я хотів би працювати
Десятихвилинну документалку «Подорожні», яка спочатку була курсовою роботою, а згодом переросла в диплом, Ігор знімав три роки: «Знімав на простроченій «Свемі» (вже кілька років Шостка не випускає плівки). Робоча назва фільму була «Автопортрет мені не відомого». 
Міжнародне визнання режисеру Ігорю Стрембіцькому та його дружині Наталі Конончук (сценаристу фільму) принесло представлення «Подорожніх» на 58-му Канському фестивалі 2005 року, де картина отримала (вперше в українській історії!) найвищу нагороду кінофестивалю  Золоту пальмову гілку Канн для короткометражних фільмів.
Подружжя самостійно надіслали відеоверсію фільму до Франції поштою. Там «Подорожніх» помітили і відібрали для участі у фестивалі. 
Процес підготовки до Канн був дуже важким і скандальним. Наталія Конончук звернулася до Мінкульту з проханням фінансування поїздки, але їй запропонували залишити заявку в канцелярії і попередили, що поїздку в будь-якому разі не профінансують, бо бюджет розпланований заздалегідь. Так і не дочекавшись дзвінка з Мінкульту, майбутні каннські лауреати звернулися до каналу «1+1 і ті дали гроші. Після появи негативної критики у пресі дій Міністерства, подружжя все ж таки дочекалось на дзвінок, але їм це було вже непотрібно. 
Окрім того, оскільки Стрембіцький знімав своє дітище на старенькій плівці “СВЕМА”, яку надав йому університет, то щоб вивезти тридцятип’ятиміліметрову плівку закордон, треба було мати купу дозволів і ще не один тиждень простояти в бюрократичних чергах. А такого часу у Ігоря не було. Тому режисер звернувся по допомогу до Французького культурного центру, і «Подорожніх» оформили як французький фільм. А іноземну продукцію вивезти з України значно легше. Тобто для фінального показу стрічку довелося пересилати на фестиваль майже контрабандою.
Фільм знімали «у Києві і під Києвом. Там кілька місць зйомок. Знімали Дім ветеранів сцени у Пущі-Водиці. Це дім пристарілих, де живуть саме актори і знімали в психоневрологічному інтернаті в Пущі-Водиці».
«Подорожні» оповідає про дитинство, яке не повертається, про мрії, які не здійснюються, і про те, що божевілля може бути і щастям, і горем. Фільм «про те, що життя прекрасне. Все, що з нами відбувається, – це чудово. Із усім, що тебе оточує, треба жити в гармонії»,  розповідає автор.
Майстер українського документального кіно і вчитель Стрембіцького – Сергій Буковський стверджує, що фільм «так само важко переповісти, як вірш». 
Автори стверджують: «Відштовхуючись від його назви, то це подорожні – люди, які йдуть по дорозі в найширшому розумінні цього слова – дорога. Фільм про всіх нас».
Ігоря Стрембіцького та Наталю Конончук не попереджали про перемогу, вони дізналися про це вже у залі. Коли Ігор Стрембицький вийшов на сцену отримувати нагороду, з ним послали перекладача. Ігор підійшов до мікрофона і сказав: «Я дякую фестивалю». Перекладач,  великий русофіл Жоель Шапрон, колишній віце-директор UniFrance східноєвропейських держав, не зрозумів і попросив повторити російською.  На що Ігор відповів: «А чому я буду говорити російською? – Я українець». 
Золота пальмова гілка не передбачала ніякого грошового додатку, про який пліткували ЗМІ та кінематографічні кола. Сценаристка згадує: «Ми отримали «Приз Нормана Макларена», який додатково присуджує кращим фільмам у «короткому метрі» Канадська національна кінорада. Вони дають підтримку світового кінопрокату фільму-переможцю або копродукцію для наступного проекту. Оскільки в нас нема прав на прокат «Подорожніх» (такі права належать інституту), то ми обрали копродукцію». 
Бельгійська режисерка Шанталь Акерман пояснила перемогу фільма тим, що режисер не використовує свох героїв, а любить їх, і це видно з екрану.
2005 року Ігор бере участь у кампусі талантів Берлінале.
У 2006 році Стрембіцький бере участь у конкурсі сценаріїв короткометражних фільмів про Другу світову війну «Жести примирення» від Гьоте-інституту.
Там перемогли п’ять сценаріїв, серед яких і «Урок німецької» Стрембіцького-Конончук.
Після цього Ігор Стрембіцький продовжив працювати на київському телеканалі, де він готує анонси фільмів та передач.
Вважається, що режисер розчарувався в державній підтримці кіно, і полишив кіномистецтво: «Я хочу, щоб вони (Мінкульт, Держкіно) просто мені не заважали, щоб я їх не бачив на своєму горизонті ніколи і ніде. Я не бачу жодних перспектив, сподіваюся просто знімати потрошку щось на відео, на кіно знімати, звичайно, вже не буду. Грошей ніхто в нас на кіно не дає, ну, така реальність, а що робити? Сидіти й казати  який я геніальний, дайте мені гроші? Це просто смішно».
Документальне кіно для Ігоря Стрембіцького  «це коли знімаєш справжніх героїв у справжній їхній обстановці й нічого не примушуєш їх робити, тільки спостерігаєш».
 
2010 року канал «КультУра» з Єленою Григорьєвою зняла документальний фільм про режисера, в який включені інтерв’ю зі Стрембіцьким та уривки його робіт.

Джерела:

http://parasol-studio.com/uk/intervyukino/73-strembickiy.html

 

 

Видання та твори


Коментарі