Васильківський Сергій

1854 — 1916

Васильківський Сергій Іванович
(7 жовтня 1854 – 8 жовтня 1917)
 
Сергій Васильківський – український художник харківської пейзажної школи. Учень пейзажистів Михайла Клодта та Володимира Орловського. Друг Михайла Самокиша, найпопулярнішого радянського баталіста. 
 
Васильківського називають поетом українського малярства за надзвичайну ліричність його пейзажних та історичних творів.
 
Васильківського називають поетом українського малярства за надзвичайну ліричність його пейзажних та історичних творів.
 
Основною темою його творчості була історія, природа і побут українців, зокрема козаччини. Розвиток історично-монументального жанру Сергія Івановича припадав на період дії Емського і Валуєвських указів, які забороняли будь-які прояви національного.
 
Васильківський у живописі – це Шевченко в літературі (портрет останнього кисті Васильківського є одним із найвідоміших).
 
Сергій Іванович Васильківський народився 7 жовтня 1854 року у місті Ізюм, що на Харківщині. Його батько Іван Федорович був губернським секретарем, вмів чудово креслити, писати й малювати. Дід був козаком Ізюмского полку, а потім чумакував.
Перші кроки на шляху до великого мистецтва були зроблені Сергієм Васильківським у Харкові, головному культурному центрі Слобожанщини, куди родина переїхала в 1861 році. Оселилися Васильківські на перехресті вулиці Примакова (колишньої Катеринінської) й Краснодонського провулку (колишнього Єдиновірського).
Сергій навчався спочатку в Першій харківській гімназії, а потім у Другій, де здружився з Петром Левченком, майбутнім графіком та пейзажистом. Вони обоє були захоплені малюванням та музикою: Сергій прекрасно грав на кобзі та співав, а Петро віртуозно грав на фортепіано. Пізніше Васильківський однакою мірою мріяв як про Академію мистецтв, так і про консерваторію. Він мав чудовий голос, грав на багатьох струнних інструментах, зокрема на скрипці та бандурі. Зрештою переміг живопис, але й на схилі віку художник працював за мольбертом під гру та наспів кобзарів. 
Сергія Васильківського навчався мистецтву від колишнього кріпака, знайомого Тараса Шевченка й учня Карла Брюллова – Дмитра Безперчого, який допоміг Сергію вступити до відкритої 1869 року приватної школи малювання М. Раєвської-Іванової. 
В роки навчання молодий митець мав змогу користуватися бібліотекою свого родича, поета Володимира Александрова, автора популярних у той час оперет «За Немань іду», «Не ходи, Грицю, на вечорниці», в якій були твори Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, що справили на нього глибоке враження.
Після п’яти років навчання в гімназії на вимогу батька Васильківський вступив до Харківського ветеринарного училища. 
Але через рік, 1873 року у батьків не вистачило коштів на продовження навчання і юнак вступив на службу до «Удільного відомства» в Києві, де працював його дядько.
Та всупереч волі батька і дядька Сергій Васильківський у лютому 1876  приїхав до Петербурга і став спочатку вільним слухачем, а восени, з успіхом склавши іспити, був зарахований в натурний клас Академії Мистецтв, де з ним в той час навчалися майбутні майстри – Врубель і Сєров.
Переломним у творчості Сергія Івановича був січень 1879 року, коли він перейшов у пейзажний клас.
Учителями його були відомі пейзажисти Михайло Клодт,один із засновників Товариства передвижників, та Володимир Орловський, якого Шишкін називав «незрівнянним пейзажистом південної природи». Саме Володимир Орловський був духовним наставником вихідців з України, розвивав у них бажання звертатися до національної тематики, на противагу Михайлу Клодту, який тяжів до умовної академічності. 
Сергій, позбавлений будь-якої матеріальної підтримки з дому, був змушений витрачати багато часу, працюючи ретушером у фотографів або копіюючи на продаж картини. У студентські роки він зазнавав нестатків, жив на горищі в Академії, у так званій «казьонці», разом з Порфирієм Мартиновичем, Опанасом Сластьоном, Геннадієм Ладиженським, Миколою Самокишем, Яном Ціонглінським, згодом видатними художниками. 
Сергій Іванович з Самокишем часто пригадували потім, як їхні товариші з’їли сімейну реліквію Васильківських – ікону діда-чумака, намальовану на в’яленій камбалі.
Подругою художника була дочка його першого вчителя Соня Безперча. Пізніше вона стала для нього єдиним коханням і справжньою музою. 
1879 року за етюд з натури Васильківський одержав першу академічну нагороду – малу срібну медаль. А1881 року вже здобув другу малу срібну медаль. Загалом за час перебування в Академії Мистецтв він був удостоєний одинадцяти срібних, двох золотих медалей та кількох грошових премій.
У 1883 році Сергій Васильківський написав свої перші серйозні краєвиди («Весна на Україні», «Влітку», «Кам’яна балка», «На околиці»), які дозволили йому нарівні з найвизначнішими митцями країни взяти участь у Великій Всеросійській академічній художній виставці. Серед кращих творів у каталозі цієї виставки репродуковано й три його роботи. 
У 1884 році Сергія за картину «Ранок. Отара в степу», яку він продав «цукровому королю» Харитоненку, було нагороджено малою золотою медаллю.
А за картину «На Дінці» (1885, не збереглася) – Васильківський отримав велику золоту медаль і право на зарубіжну поїздку для фахового вдосконалення.
У захваті від цієї картини був видатний український історик, знавець і щирий шанувальник мистецтва Дмитро Яворницький. Побачивши її, він звернувся до Васильківського: «Благородний сину України, трудись, і вдячна мати батьківщина воздасть тобі сторицею. Благородніше рідних сюжетів не може бути в мистецтві».
В перших пейзажах Сергія Васильківського у пошевченківський період відтворено глибокий, узагальнений образ тогочасної України, написаний високопрофесійним живописом і водночас простою та зрозумілою мовою народного поета. Ці роботи були також першою вдалою спробою Васильківського поєднати своє ліричне ставлення до природи з її епічним відчуттям, що є головною ознакою його творчості. Не випадково Сергія Васильківського в мистецтві порівнюють з Тарасом Шевченком в літературі.
1885 року Сергій Іванович закінчує Академію і перед ним постає вибір або одружитися, але тоді художник втратить право на безкоштовне стажування за кордоном або – відкласти вінчання, щоб поїхати в Європу.
Соня Безперча самовіддано доглядала за коханим під час його тяжкої хвороби напередодні від’їзду і вирішила зачекати з одруженням. До Парижу від Соні будуть ще надходити листи і радісні звістки, але зустрітися їм вже не судилося. Через кілька років не дочекавшись повернення коханого, Соня Безперча померла від сухот. Тільки вісім років по тому в його житті з’явилась жінка – Тетяна Тимофіївна, колишня послушниця Курязького монастиря.
Отже, у поїздку Сергій Іванович вирушив у березні 1886 року зі своїм другом Миколою Самокишем, якого було визнано найкращим баталістом. Він жив у Франції і подорожував Англією, Іспанією, Італією, Південною Африкою та Німеччиною. 
Художник удосконалив майстерність, користуючись порадами художників Орловського та Похитонова, які жили в той час у Парижі. Закордонна подорож Сергія Івановича відбувається безумовно під глибоким враженням від творчості постімпресіоніста, майстра  краєвиду малих форм Похитонова, про що свідчать так звані «піренейські етюди» Васильківського (1885-1856). Похитонов навчався у Васильківського мистецтву компонування, а Васильківський у товариша безпосередності у сприйнятті природи. Ця справді творча дружба була дуже плідною для обох.
У 1887 році в мистецькому житті Парижа стався безпрецедентний випадок – знаменитий Салон дозволив молодому живописцеві з далекої Харківщини, Сергію Івановичу Васильківському, виставляти свої роботи в будь-якій кількості, минаючи журі. Для багатьох митців того часу було заповітною мрією побачити хоча б пару своїх робіт в Салоні, виставлятися ж, минаючи журі – рідкісна привілей, якої удостоювалися лише визнані метри живопису. 
Картини Васильківського в Парижі добре продавалися, що дозволило йому зібрати пристойну суму грошей. 
Найважливіші твори Сергія Васильківського зарубіжного періоду (1886-1888) – краєвиди «В Піренеях», «Околиця Байони. Франція», «Вигляд на Безансон», «Ранок у Безансоні», «Зима в Іспанії», «Булонський ліс взимку».
За два роки художником було створено понад п’ятдесят робіт – не етюдів, а картин, невеликих за розміром, але викінчених у кращому розумінні цього слова. 
Успіх у Європі відкривав перед Васильківським хороші можливості для кар’єри в Петербурзі, але художник вирішив оселитися на Україну, щоб відображати в картинах її історію і природу. 
Повернувшись на Україну у травні 1888 року, Сергій Іванович осідає в рідній хатині на Москалівці у Харкові і кілька років працює замкнено, не кваплячись виставляти свою творчість на показ. Ці роки характеризуються його «кримськими етюдами», – вони не такі витримані щодо рисунка, як «піренейські», але розвитком кольористики стоять значно вище останніх.
Перебування за кордоном укріпило рішення майстра спрямувати свій талант на розвиток пейзажного жанру в українському мистецтві. Васильківський мандрував пішки Харківщиною і Полтавщиною, спускався Дніпром до Запоріжжя. 
У перший по приїзді додому рік йому як пенсіонеру довелося виконати доручення Академії – «якомога точніше змалювати» місце катастрофи царського потяга, що сталася 1888 року поблизу Харкова.
Цього ж року Васильківський пише свою першу картину історичної тематики – «Казачий пікет».
Типовим сюжетом Васильківського стає озброєний козак-вершник в степу або група козаків на сторожі, в кінному поході чи на відпочинку (серед них «Козачий пікет «Сторожа Запорозьких Вольностей», «Козаки в степу», «На варті», «Козак в степу. Тривожні ознаки», «Козача гора»,«Козача левада»).
Побачивши «Козачу леваду», художник Левітан був так вражений написаним на ній небом, що зняв з експозиції свою картину «Свіжий вітер на Волзі» і переробив на ній всю верхню частину.
Твори Сергія привернули до себе загальну увагу: у столичній пресі художня критика дала їм найвищу оцінку: у часописі «Художественные новости» від 15-го квітня 1889 року у статті «Годичная Академическая выставка» зазначено: «С. И. Васильковский представил на суд публики 13 пейзажей, замечательных искусным, деликатным письмом, изящно-скромными красками, отлично передающими свет и воздух. Каждая из этих картин – шедевр в своем роде».
Микола Самокиш у своїх спогадах говорив, що після своєї звітної виставки Васильківський завоював собі почесне місце серед кращих вітчизняних пейзажистів. П. М. Третьяков у 1888 році придбав картину «Околиці Сен-Себастьяну», а пізніше – «В Піренеях», «Залишки вікового лісу» та ряд інших, кращі з яких зараз експонуються у Державній Третьяковській галереї.
З цього часу постійно розширювалось коло замовників художника, серед яких були навіть члени царської родини. Здавалося б, Петербурзька Академія повинна була йому за ці шедеври присудити звання академіка. Але цього не сталося – Васильківському було відмовлено у 1890 році. Нагадаймо, що це був період дії Емського і Валуєвського наказів. А Васильківський не приховував свого любовного ставлення до української природи та історії – це було основною темою його творчості. Так чи інакше, ображений художник розірвав стосунки з Академією. 
Харківський період творчості Сергія Івановича (1888-1917) був найбільш плідним: в цей час були створені картини, які пізніше отримали статус класичних взірців українського пейзажу. Це «Побачення» (1894),«Залишки вікового лісу» (1897), «Ловлять снігура» (1900), «Коробів хутір» (1900), пізній пейзаж у стилі імпресіонізму «Блакитна зима. Мерефа» (1915).
Друзями Васильківського у Харкові були історики Д.І. Багалій і Д.І. Яворницький, письменник і бандурист Гнат Хоткевич.
У 1895 році він разом з художницею М.Д. Раєвською-Івановою, колишнім своїм учителем Д.І. Безперчим, та за участю архітектора О М. Бекетова і художника М.М. Уварова розробив новий статут Харківської художньої школи. Васильківський був також одним із фундаторів Харківського літературно-художнього гуртка і засновником українського архітектурно-мистецького відділу при ньому.
1900 року Сергій Іванович Васильківський організував свою першу персональну виставку, де відвідувачі могли ознайомитися із його 120 творами. Основу її складали українські краєвиди.
Втілюючи цілком не реалізований свого часу задум Тараса Шевченка, Сергій Васильківський разом зі своїм давнім другом Михайлом Самокишем у 1900 році видали художній альбом «З української старовини». Це коштовний фоліант, у якому видатний історик та етнограф Д. Яворницький грунтовно й цікаво виклав історію України в її найголовніших віхах, а Васильківський аквареллю написав 20 документальних за характером портретів селян, городян, кобзарів і воїнів-запорожців, видатних діячів народно-визвольної боротьби в Україні – Богдана Хмельницького, Івана Гонти, гетьмана Петра Сагайдачного, Григорія Сковороди. На кожному аркуші – віртуозні малюнки пером Самокиша: сцени з життя осіб, зображених на портретах. 
У 1903 році Сергій перемагає у конкурсі на право художнього оформлення земського будинку архітектора Василя Кричевського в Полтаві. 
Художник прикрасив будівлю трьома монументальними панно, в яких постав історичний образ Полтавщини: «Чумацький Ромоданівський шлях», «Козак Голота» і «Обрання полковником Мартина Пушкаря». Для останньої картини роль живої натури грала трупа Саксаганського. Робота була завершена навесні 1906 року. Але, на жаль, усі полотна загинули під час Великої Вітчизняної війни.
У 1910-1911 роках Васильківський створює відомий портрета Шевченка, на якому поет зображений на повний зріст, сидячи, на тлі віддаленої широкої панорами степу з низьким горизонтом та високим небом. Васильківський є також автором портрета поета (1907), який писав, спираючись або на один з найбільш тиражованих на той час фотопортретів, зроблений М. Доссом у квітні 1858. Обидва портрети зберігаються в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві. Васильківський був членом журі конкурсу на проект пам’ятника Шевченкові 1911. 
З 1912 року Васильківський стає одним із організаторів літературно-художнього гуртка в місті Харкові, головує його архітектурно-художній відділ (пізніше — Архітектурно-художнє товариство).
У 1912 році було видано другий альбом – «Український орнамент». Васильківський виконав для нього близько ста малюнків з кращих зразків народного мистецтва, зокрема народної вишивки XVII – XIX століть. 
Того ж 1912 року у Харкові відбулася друга персональна виставка живописця. На ній була представлена галерея історичних  портретів – Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Петра Могили. 33 роботи були також представлені на всеукраїнській художній виставці у Києві. 
1911 року Васильківський пише «Козака-Мамая», де в образі народного героя проступали портретні риси самого художника, близько 1915 року створюється «Дума про трьох братів», написана, як і панно «Козак Голота», на тему відомої історичної думи. У своїй останній картині – «Похід козаків» 1917 року Васильківський розробляє улюблений сюжет більш узагальнено і піднесено, в якому втілює життєстверджуюче світосприймання і відданість козацькій історії України.
Сергій Іванович часто і багато подорожував, малюючи природу Криму, Кавказу, Кубані, Західної України («Тавріда», «Геленджик», «Ай-Тодор»).
Перед смертю Васильківський заповів Музею Слобідської України понад 1340 своїх творів та значну суму грошей, які, за його бажанням, мали піти на створення у Харкові великого національного художнього музею. Загалом художник створив понад три тисячі творів. На жаль, більшість його робіт були втрачені під час Великої Вітчизняної війни.
Сергій Іванович Васильківський помер 8 жовтня 1917 року і був похований на Харківському міському цвинтарі поруч з батьком і матір’ю. За труною йшли, крім товаришів та близьких знайомих, представники уряду та військові, несли прапори Харкова й український. 
Васильківського називають поетом українського малярства за надзвичайну ліричність його пейзажних та історичних творів.
 
2011 року в циклі культурологiчних програм «Історія шедевра» телекомпанiї ГЛАС вийшов документальний фільм «Сергій Васильківський».
2004 року у Харківському художньому музеї була представлена виставка «Шляхами Васильківського: погляд через століття», в якій група харківських художників повторила шлях мандрів художника через Харківщину, Полтавщину та Катеринославщину, малюючи вже те, що збереглося за минулі сто років.
2013 року у Національному музеї у Львові ім. А.Шептицького та у Харківському художньому музеї відбувся виставковий проект «Сергій Васильківський: українська доля Дикого Поля», в якому вперше було зібрано значну частину творчості художника. 
У видавництві «Майтер книг» 2013 року видано каталог виставки, який складається зі ста дев’ятнадцяти творів Васильківського.
 
Твори:
http://storinka-m.kiev.ua/section_14.php?u_id=272&page=1

 

Видання та твори


Коментарі