Руденко Микола Данилович

1920 — 2004

 

Руденко Микола Данилович (19 грудня 1920 — 1 квітня 2004)

Видатний український громадський діяч, правозахисник, публіцист. Засновник Української  Гельсінської спілки.                                     

Микола Руденко став одним із символів українського правозахисного руху. За своє життя він пройшов еволюцію від правовірного комуніста до дисидента-правозахисника. Він став одним з перших, хто почав говорити про права людини у тогочасному СРСР. Однак режим відповів йому за цю непримиренну позицію ув'язненням та засланням, багато в чому зламавши його подальше життя. Але він свідомо пішов на це.

 

 

Народився 19 грудня 1920 року в селищі Юр'ївці (тепер Лутугинського району, Луганської області) в родині шахтаря. Однак коли хлопцю було 7 років, батько загинув на шахті. На плечах матері залишилось троє дітей,  і єдиним засобом для виживання стала робота на землі.  Усі важко працювали і через певний час змогли добитись певного статку.  Але у 1930 сім'я була вимушена вступити до колгоспу.  Важким часом був 1932-1933 рр.--час Голодомору. Ще через рік в результаті травми Микола перестав бачити на ліве око.

Ще в дитинстві почав писати вірші, які публікувались у піонерській газету. Одночасно працював на шахті, для того щоб якось допомогти родині. Микола став переможцем конкурсу Народного комісаріату освіти, завдяки чому зміг отримувати стипендію та вступити філологічний факультет Київського університету . Також ще при закінченні школи хлопець членом партії. Але після двох місяців навчання його призивають на військову  службу, хоча при цьому Миколі вдалось приховати факт своєї інвалідності. Руденка направляють до Спеціальної мотострілецької дивізії імені Дзержинського внутрішніх військ НКВС. де він служить у кавалерійському полку.

Уже в липні 1941 року полк, в якому служив Микола, відправляється на фронт. 4 жовтня під час бою під Ленінградом він був поранений розривною кулею, яка розробила йому кістки тазу та хребта. Лікувався рік. Лікарі не сподівалися, що Руденко буде ходити. Ходити він зміг, і навіть був призначений політруком прифронтового госпіталю. Під час війни  .Микола вперше одружується і у подружжя народився син, який однак прожив лише три дні. До кінця війни Руденко дослужився до звання капітана та був нагороджений орденом Червоної зірки, орденом Вітчизняної війни та 6 медалями

Спочатку були мрії про навчання, однак важкі болі не дозволяли йому навіть витримати годинну лекцію,. Тому після демобілізації Микола не повернувся на навчання до університету.  В 1947 році виходить його збірка віршів "З походу", після публікації якої молодого поета приймають до Спілки письменників України (СПУ). У 1947-50 рр. працював у редакціях газети «Радянський селянин», редактором поезії видавництва «Радянський письменник», відповідальним редактором журналу «Дніпро», секретарем партійного комітету Спілки письменників України, членом Київського міськкому КПУ. Загалом вирізнявся партійністю  Довго я залишався дуже партійним, – сказав пізніше Руденко в одному інтерв’ю. – Довго я залишався з глибокою вірою у велику справу комуністичної партії, був вірним сталінцем, багато написав присвячених вождю віршів, була навіть поема про Сталіна“.  Це була поема "Слово про полководця", яка вийшла у 1949 році. Однак уже в цьому ж році у Руденка розпочались перші неприємнощі. Саме тоді в СРСР набирала обертів кампанія боротьби проти "безродних космополітів" та "прислужників Заходу". Від Руденка, як секретаря Спілки письменників вимагали жорстоких формулювань по відношенню до виключених письменників, але він намагався використовувати більш м'які висловлювання.

Надзвичайним перелом для поета став ХХ з'їзд КПРС, на якому було розвінчано культ особи Сталіна. Спочатку це надихнуло Руденка, однак потім  прийшла думка, що неправильною була не лише сталінська політика, в чомусь невірним є вчення яке лежить в основі цієї  держави та партії. Він сідає за детальне вивчення "Капіталу " Маркс. Руденко робить  висновок  , що вчення К.Маркса помилкове в самій своїй основі. Своє бачення цієї проблеми він  виклав у філософських працях „Економічні монологи“, яка з’явилася в самвидаві в 1975, і „Енерґія прогресу“, у романі „Формула Сонця“.

На початку 70-х років він включається в правозахисний рух та стає членом радянського відділення організації "Міжнародна амністія". Одночасно Руденко продовжує критику офіційної влади, за що у 1974 році був виключений з КПРС, а ще через рік його виключають з Спілки письменників. В матеріальному плані для нього настали скрутні часи--він змушений продати  машину, дачу, а на роботу зміг  влаштуватись лише сторожем у санаторії "Конча-Заспа". 18 квітня 1975 року його було заарештовано, однак за амністією в честь 30-річчя Перемоги був звільнений як учасник війни. У лютому-березні 1976 його було відправлено на психіатричну експертизу.

Однак тут стались події як ознаменували весь подальший шлях Руденка. 1 серпня 1975 в Гельсінкі глави європейських держав підписали  Заключний акт Наради зі співробітництва та безпеки в Європі. Окрім закріплення післявоєнних кордонів, одним з ключових положень документа було зобов'язання дотримання прав людини.  СРСР формально також взяв на себе таке зобов'язання. Це відразу породило сплеск правозахисного руху в Радянському Союзі. Уже 12 травня 1976 року. бул оголошено про створення Московської групи сприяння виконанню Гельсінських угод, яка більше стала відома як Московська  Гельсінська група. ЇЇ очолив фізик Юрій Орлов.

  9 листопада 1976 року на квартирі Андрія Сахарова в Москві Микола Руденко провів прес-конференцію для іноземних кореспондентів на якій оголосив про створення Української Гельсінської групи. Окрім Руденка членами-засновниками групи стали Бердник Олександр , Григоренко Петро Кандиба Іван ,Лук'яненко Левко ,Мешко Оксана, Матусевич Микола,Маринович Мирослав , Строката Ніна,Тихий Олексій. Невдовзі група публікує Декларацію про діяльність та Меморандум № 1, в яких  були дані про  голод 1933 р., про репресії 30-х років, діяльність УПА, репресії проти шістдесятників, список політичних таборів і українських полів’язнів.

 23-24 грудня 1976 у Руденко був проведений обшук, а вже 5 лютого 1977 року. Руденко заарештований у Києві й етапований літаком у СІЗО м. Донецька, де було порушено справу проти нього і Олекси Тихого. Суд відбувся 23 червня – 1 липня 1977  в м. Дружківка Донецької обл., Аргументовувалось це тим, що Олекса Тихий народився і жив поблизу. Суд проходив у звичній манері для радянської дійсності--з підготовленим свідками, з пропагандистськими штампами "ганьби революційні завоювання радянського народу і його авангарду – комуністів".  Публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Руденко кваліфіковані як наклепницькі.Вирок суду-- 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. засланя за ст. 62 ч. 1 КК УРСР.

Відбував покарання в таборі біля сіл Лєсной та Барашево, Мордовія). Усі твори автора були вилучені з бібліотек УРСР.  Спочатку як інваліда 2-групи його не залучали до важкої фізичної праці. Однак після того, як Руденко через свою дружину намагався передати свої вірші, його у вересні 1981 етапували в табір біля село Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. У  1984 р. Руденка було відправлено на заслання с. Майма Горно-Алтайської АО. Надіїна звільнення та реабілітацію майже не було. Під час ув'язнення  за непокору його часто кидали до карцеру та ШИЗО (штрафний ізолятор). Однак початок перебудови та політики гласності дав можливість йоиу вийти на волю. Під тиском громадськості у грудні 1987 року. Руденко виходить на свободу, але фактично йому нікуди іхати--київська квартира була конфіскована. Тому він добивається можливості виїзду закордон і невдовзі виїжджає до Західної Німеччини, а згодом-до США. Там він знову повертається до громадської діяльності. Починає працювати  на радіостанціях „Свобода“ і „Голос Америки“,очолює Зарубіжне представництво УГГ, яка у 1988 році перейменовується в Українську Гельсінкську Спілку. У цьому ж році Руденко було позбавлено радянського громадянства. Одночасно Філадельфійський освітньо-науковий центр визнає  Руденко „Українцем року“ – за непохитну стійкість в обороні національних прав українського народу і його культури.  

У 1990 році він повертається до України. Йому повертають громадянство. Однак стан здоров'я його у зв'язку з усім пережитим та віком погіршується. Тому Руденко вимушений відійти від активного громадського життя, однак це не  означало що він повністю відійшов від нього. Він стає членом Української республіканської партії Левка Лук'яненка.  1993 за роман „Орлова балка“ Руденко присуджена Державна премія ім.Т.Шевченка в галузі літератури. Указом Президента України Л. Кучми від 19 грудня 2000 року Руденку присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави. Помер Микола Руденко 1 квітня 2004 року та похований на Байковому кладовищі.

 

Видання та твори


Коментарі