Суровцова Надія

1896 — 1985

Суровцова Надія Віталіївна 
(18 березня 1896, Київ — 13 квітня 1985, Умань) 
Український історик, філософ, перекладач, громадська діячка. Відома завдяки своїм мемуарам, які оповідають про три десятки років її тюремного ув’язнення.
Вона стала першою в Україні жінкою – доктором філософських наук, була помічником Грушевського, колегою Довженка, Винниченка та Миколи Бажана.
 Саме з її спогадів Солженіцин писав свій «Архіпелаг ГУЛАГ», до неї залицявся Володимир Сосюра. 
До кінця своїх днів Суровцова регулярно відчувала на собі репресії і стеження КДБ.
 
 
Надія народилася 18 березня у Києві в сім’ї юриста. У 1903 році родина переїжджає до Умані.
 Прадід по батьковій лінії, полтавський дворянин-поміщик Трифон Андрійович, ще носив козацьке прізвище Сирівець, а вже син перемінив його на Суровцов.
Надія отримала гімназійну освіту, далі пішла навчатись на історико-філологічний факультет Петербурзького університету.
 Під час Першої світової Надія Суровцова працює медичною сестрою у так званому українському лазареті в Петербурзі на Тучковій набережній, водночас продовжує навчання і справи студентського земляцтва. В Петрограді існує в той час підпільний український університет, і Суровцова секретарює в ньому. 
В час революції 17 року Суровцова їде на Україну, де продовжує петербурзьку освіту в Київському університеті. У 1917-1918 р. редагує іншомовні видання Міністерства закордонних справ, та працює у київській газеті «Трибуна».
Як інструктора Української Центральної Ради її посилають в Уманщину. Тут вона веде агітаційну роботу, їздить по селах, її обирають заступником уманської «Селянської спілки».
Потім Суровцову беруть на невеличку платню на посаду діловода-друкарки до Департаменту в справах біженців при генеральному секретаріаті внутрішніх справ — під орудою Володимира Винниченка і безпосередньо Олександра Шульгина і Костя Лоського.
 В кінці 1918 Надія емігрує до Австрії, де закінчує філо¬софський факультет Віденського університету, захищає ди¬сертацію «Богдан Хмельницький та ідея української держав¬ності» й здобуває науковий ступінь доктора філософії. Таким чином Надія Суровцова є першою українською жінкою-доктором філософських наук.
У Відні Суровцова працює викладачем у сільськогосподарській академії. Бере участь у роботі жіночих організацій, зокрема, в роботі Міжнародної жіночої ліги миру і свободи, делегує на конгресах Ліги у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі та Вашингтоні. Певний час очолює провізорний комітет «Голодуючим України».
Але закордоном  Надія Віталіївні живеться не солодко, вона змушена підробляти виготовленням ляльок «на імпорт», перекладами з різних мов. У результаті — переклади на українську книжок «Подорож до Індії» Бонзельса, «Цвіркун у запічку» Діккенса, «Лорд Фаунтлерой» Бернет, «Айвенго» Вальтера Скотта. Пробувала себе й в оригінальній творчості. В той час вона пише п’єсу «За ґратами» для робітничого клубу «Єдність».
У 1924 р. Суровцова відвідує США й Канаду. Виступає з промовами на численних мітингах. Цей візит став переломним у її суспільно-політичному світогляді: вона повністю перейшла на комуністичну платформу і, повернувшись із США, вступи¬ла до лав Австрійської комуністичної партії. Разом із Ф. Корічонером (членом Комінтерну від Австралії), В. Лібкнехтом (си¬ном Карла Лібкнехта) та В. Коссаком перекладала твори В. Ле-ніна для видавництва «Малік», а також художню прозу В. Стефаника, В. Короленка. Видала книжку українських народних казок, десятки її статей і новел з'явилися в журналах «Робіт-ниця» (Вінніпег), «Нова громада» (Відень), газетах «Українські щоденні вісті» (Нью-Йорк), «Робітничій газеті» (Відень). 
Як пише історик Ярослав Дашкевич, котрий добре знав Надію Віталіївну на схилі її літ і якому вона відкрилася, «не лише політичні, але набагато більше глибоко особисті мотиви (розрив з Олександром Шубертом-Полюгою, що виїхав згодом до Африки) стали причиною її виїзду у квітні 1925 року з Відня на Схід».
У 1925 р. Надія повернулася до СРСР, спочатку - в Москву, потім - до Харкова. Працювала у ВУФКУ, РАТАУ, Головліті, разом із М. Бажаном, Ю. Яновським, О. Дов-женком — у кіноуправлінні. Водночас вступає до аспірантури відомого історика України Дмитра Багалія. 
Після повернення в Україну Суровцова разом із Семеном Вітиком (віце-президентом ЗУНР) на замовлення совєтського міністерства закордонних справ укладає картотеку українських діячів, що перебували за кордоном. «Цілком можливо, це заподіяло немало лиха українським діячам, але робили ми те обоє в щирім переконанні, що то потрібне і робиться на користь батьківщині і комуністичній справі... «Яничари» таборів соціалістичного та національного, ми віддано працювали для своєї партії, батьківщини, комуністичної ідеї. Незабаром нас обох було знищено тими, в руки яких ми передали свою роботу, знищено, затавровано самих зрадниками, змішано з останнім брудом. Що ж до картотеки, то вона напевне придалася тим, хто так безоглядно нищив згодом комуністів і некомуністів України».
Пізніше їй не раз пропонують стати секретним співробітникам і доносити на знайомих високопосадовців, але Надія щоразу відмовляється.
У цей час Суровцова нарешті вирішила створити сім’ю зі своїм другом Григорієм Петренком, завідувачем пресбюро Наркомату іноземних справ. Вони вирішили придбати квартиру в письменницькому будинку «Слово», що будувався.
Але планам завадив арешт Надії. У1927 році згідно зі статтею 58, пунктом 6, її засуджено до 5 років ув’язнення на Соловецьких островах — за «польсько-німецьке шпигунство». 
Але на засланні її чекає і щастя – Суровцова знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром Олицьким, за якого у січні 1935 виходить заміж.
1936 року Надія працює в Архангельському краєзнавчому музеї, але у листопаді 1936 року її знову заарештовано. Через пів року заарештували також і Дмитра Львовича, і 3 листопада розстріляли в архангельській в’язниці. Дружина не знала про це, бо її вже гнали етапами все далі і далі... Все ще сподівалася і в листі до подруги писала: «Життя прекрасне, хочу дожити до зустрічі з Дімушкою, доживу».
Вологодська, Іркутська пересильні тюрми. Владивостоцька і нарешті — Колима. Невільницька фізична праця у теплицях і на городі Колимської дослідної станції.
 Закінчувався термін ув’язнення у листопаді 1941 року, але звільнилася Надія Суровцова влітку 1942-го, давши обов’язкову підписку про подальшу роботу в «Дальстрое». Проте знайти таку роботу виявилося непросто. Після кількох місяців безробіття і голодування її найняли хатньою робітницею до якогось завідувача крамницею. Служниця, яка знала сім мов... Господиня хизувалася своєю служницею і показувала гостям, наче диво. 
У 1946 році Надія працює медичною сестрою в лікарні табору на копальні «Качиний». 
У 1947-1949 роки живе разом з сестрою чоловіка на тій же копальні.
Згодом Надію знову ув’язнюють.За рік Надії Суровцовій та іншим політичним, які відбули «строк», запропонували підписати, що вони «надалі до особливого розпорядження переходять на становище засланців у Сеймчані і в межах трьох кілометрів можуть існувати вільно... З’являтися на реєстрацію щодватижні».
Суровцова намагається поновити давні знайомства, нагадати про себе. «Писала я минулого літа Бажанові — поет-академік та інше. Це просто Колька Бажан з Умані, знала його маму і його 19-літнім хлопчиськом, починаючим і «подаючим надії». Хотіла дістати через нього працю літературну. Була в нього моя знайома, їздила звідси у відпустку, киянка одна. Злякався — підібгав академічний хвіст, не мичить, не телиться. Так і полишили ми його. Наступна черга буде за Тичиною — так, у якості «бідної родички», терзатиму по черзі великих людей, своїх колишніх скромних кімнатних знайомих...»
Надія Віталіївна іде до місцевої газети і пропонує послуги редактора або коректора, у районному відділі народної освіти вона пропонує себе як перекладача та викладача, але їй скрізь відмовляють. 
Далі Суровцова таки звертається до депутата Павла Тичини з проханням посприяти і до генпрокурора СРСР Руденка з вимогою переглянути її справу і визнати рішення каральних органів помилковими. Її не задовольняє лише «зняття судимості й амністія». З аналогічним проханням до генпрокурора у листопаді 1955-го звертається і Тичина. Надію Суровцову цілком реабілітують аж 1957 року. 
Нарешті вона оселяється в Умані в своєму батьківському будиночку, відсудивши його в чужих людей, яких заселила туди влада, разом з сестрою чоловіка. На громадських засадах веде роботу в місцевому краєзнавчому музеї. Дає приватні уроки англійської та французької мови. Якийсь період Суровцова очолює Уманське товариство охорони пам’яток історії та культури. Їй вдається реставрувати занедбаний костел, і в його приміщенні відкрити Уманську картинну галерею, на втілення цієї ідеї Надія Віталіївна витратила 10 років.
 1958 р. Надя підготувала збірку новел «По той бік» (невиданих) і почала писати спогади. 
У 1972 р. на квартирі Н. В. Суровцової і Е. Л. Олицької пройшов обшук у зв’язку зі справою Л. І. Плюща. Вилучено 2 томи спогадів Суровцової. 
З цього приводу знайомі Надії пригадували: «Вилучають зошити і потім стверджують, що «спалили, як ідейно шкідливе». Не дозволяють згадувати ні про зустрічі з Павлом Тичиною та його допомогу в справі її реабілітації, ні про Остапа Вишню й Леся Курбаса, ні про що й ні про кого. Ордер на обшук пред’являють справно. Десь пограбовано крамницю — шукають у Суровцової. Хтось нібито в магазині дав до каси фальшиву купюру — ідуть до Суровцової. Майже сліпа (ще катаракти не дозріли і їх не оперовано), сама, 83-літня, вона, на переконання уманського прокурора Юрія Васильовича Авдєєва, виготовляє на самоті фальшиві 25-рубльовки. Фальшивих грошей не знаходять, але — не йти ж з дому впорожні — забирають 6 загальних зошитів — рукопис майже на тисячу сторінок, ретельно переписують до протокола перші та останні слова з кожного зошита. А де ж ті зошити? Авдеєв вважає, що їх, як речові докази, підшито до кримінальної справи міліції про фальшиві гроші... Але шито, мабуть, гнилими нитками, бо ці зошити «відірвалися» і досі їх не знайдено, які сейфи їх поглинули — невідомо. Оці наскоки дуже травмували морально, бо велика жага працювати для свого народу не згасла в ній до самої смерті...»
Останні місяці життя Надія Віталіївна тяжко хворіла. З рідні нікого не лишилося, тому біля неї клопоталися друзі — львів’янки Людмила Шереметьєва-Дашкевич і Дарія Гусяк та уманський робітник і поет Дмитро Калюжний. Померла Суровцова 13 квітня 1985 року, похована в Умані.
 
 
В Умані за адресою: вул. Воїнів-інтернаціоналістів, 6 діє Меморіальний музей-квартира Надії Суровцової.
 
 
Бібліографія окремих видань:
 
Суровцова. Спогади.— Київ: Видавництво ім. О.Теліги, 1996.— 432 с.
Надія Суровцова. Листи. — Київ: вид ім. Олени Теліги, 2001, 704с.
Суровцова Н. Олізар та його відношення до декабристів // Наукові записки науково-дослідчої кафедри історії української культури. — Харків: Державне видавництво України. — 1927. — № 6. — С. 145 — 161.
 
 

Видання та твори


Коментарі